почув Ти мене. Та я і знав, що Ти завсігди послухаєш мене; але я сказав се ради народу, що стоїть тут довкола, щоби повірили, що Ти мене післав. І сказавши те, закликав голосно: Лазаре! Виходи з відтам! І вийшов умерший”
(Голосно і восторжено прочитала вона, дрожачи і холодніючи, мов би наочно сама бачила!)
„обвязаний на руках і ногах полотнами, і лице його обвязане було хустиною. Ісус говорить їм: Розвяжіть його і оставте, нехай іде.”
„Тоді многі із Жидів, що прийшли до Марії і бачили, що учинив Ісус, увірили в Него.”
Дальше вона не читала і не могла читати, замкнула книжку і живо встала з крісла.
— Усе про воскресення Лазаря, — коротко і суворо прошептала вона і стала неподвижно, відвернувшись в бік, не сміючи і мов то встидаючись підняти на него очі.
Лихорадочна дрощ її ще не уставала. Недогарок вже давно погасав в кривім підсвічнику, мляво освітлюючи в отсій жебрацькій кімнаті душегуба і блудницю, що в дивний спосіб зійшлися при читанню вічної книги. Проминуло хвилин пять чи більше.
— Я про діло прийшов говорити, — голосно і нахмурившись промовив нараз Раскольніков, встав і підійшов до Зоні. Тая мовчаливо підняла очі. Погляд його був незвичайно строгий і якась дика рішучість відбивалася в нім.
— Я сьогодня рідних покинув, — сказав він, — матір і сестру. Я не пійду до них тепер. Я там усе розірвав.
— Пощо? — крикнула як ошоломлена Зоня.
Недавня стріча з його матірю і сестрою оставила в ній незвичайне вражіння, хоч і їй самій неясне. Вістки про розрив вислухала вона мов громом поражена.
— У мене тепер одна ти, — додав він. — Ходімо враз… Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, ходімо отже разом.
Очі його іскрились.
— Цілком як божевільний! — подумалось Зони.
— Куди іти? — в страху запитала вона і мимохіть подалася взад.
— Або-ж я знаю? Знаю тільки, що по одній і тій самій дорозі, навірно знаю, — тай тілько. Одна ціль!
Вона гляділа на него і нічого не розуміла. Вона розу-
