як слід, — промовив, мов би спішучи кудись, Порфір Петрович і коли вже сказав се, взяв папір і переглянув його. — Так, цілком як слід. Більше нічого і не треба, — потвердив він тим самим поспішним тоном і положив папір на стіл.
Потім, через мінуту, коли вже говорив про що инше, взяв його знову зі стола і переложив до себе на бюрко.
— Ви, здається, говорили вчера, що хотіли би запитати мене… по формі… про моє знакомство з сею… убитою? — почав наново Раскольніков. — Ну, чого-ж сказав я здається? — блиснуло в нім напрасно. — Ну, чого-ж я так непокоюся тим, що вставив отсе „здається”? — шибнула в нім зараз таки друга думка мов блискавка.
І він нараз почув, що недовірчивість його, від одного лиш зіткнення з Порфіром, від двох лишень поглядів, уже розрослася в млі ока, в чудовищні розміри… і що се страшно небезпечне: нерви роздразняються, зворушення змагається, „Біда! Біда!… Знов проговорюсь”.
— Но-но-но! Не безпокойтесь! Нам не спішно, не спішно, добродію, — воркотів Порфір Петрович, проходжуючись взад і вперед довкола стола, та якось ніби без всякої ціли, начеб кидаючись то до вікна, то до бюра, то знову до стола, то уникаючи підозріваючого погляду Раскольнікова, то знову задержуючись і глядячи на него просто в лице. Незвичайно дивною здавалась при тім його маленька, товстенька і кругла стать, начеб галочка, що точиться на всі боки і зараз відскакує від всіх стін і кутів.
— Маємо час, добродію, маємо час!… А ви курите? Маєте при собі? Ось вам, добродію, цигаретка, — тягнув він дальше, подаючи гостеви папіроску. — Знаєте, я принимаю вас тут, бо моя, бачите, кватира також тут, за перегородкою… казенна, мусите знати, я тепер якийсь час жию даром. Поправки треба було тут деякі зробити. Та тепер майже усе готове… безплатна кватира, знаєте, се славна річ, — а? Як ви думаєте?
— Так, славна річ, — відповів Раскольніков, трохи не насмішливо дивлячись на него.
— Славна річ, славна річ… — повторяв Порфір Петрович, начеб задумавшись про щось цілком инше. — Так! славна річ, — ледви не скрикнув він, та нараз впялив очі в Раскольнікова і станув на два кроки від него.
Се часте, недорічне повторювання, що казенна кватира
