стю як-небудь не зрадив себе. І так сильне було його обрушення, що зараз застановило дрощ; він приготовився увійти з холодним і зухвалим видом і дав собі слово: по можности як найбільше мовчати, дивитись лиш і слухати, бодай хоч на сей раз всіми можливими способами побідити хоробливо-роздразнену свою натуру.
В ту саму хвилю його покликали до Порфіра Петровича. Показалось, що тепер якраз Порфір Петрович був в кабінеті сам оден. Кабінет його — була то кімната ні велика ні мала; стояли в ній: великий стіл до писання перед диваном, обитим цератою, бюро, шафа в куті і кілька крісел, — самі казенні меблі, з жовтого, політурованого дерева. В куті, в задній стіні, чи ліпше сказати в перегородці, були зачинені двері: там дальше, за перегородкою мусіли бути ще якісь кімнати.
При вході Раскольнікова Порфір Петрович зараз притворив двері, в котрі той увійшов, і вони остались на самоті. Він стрітив свого гостя, о скільки можна було бачити, з найвеселійшим і найпривітливійшим видом і що лиш кілька мінут опісля Раскольніков по деяких знаках завважав в нім якби заклопотання, — начеб його відразу збили з толку, або застали на чімсь дуже укритім і тайнім.
— А, ваша милість! Ось і ви… в наших краях… — почав Порфір, простягаючи йому обі руки. — Ну, сідайте-ж, батюшка! Але ви, бути-може не любите, щоби вас називали милістю і… батюшкою, — оттак tout court? За фаміліярність, будьте ласкаві, не гніватися… Ось сюди, добродію, на диванчик.
Раскольніков сів, не зводячи з него очей.
„В наших краях”, вибач за фаміліярність, француське слівце „tout court” і т. д., і т. д., все те були признаки характеристичні.
— Він однакож мені обі руки наставив, та ні одної направду не дав, відтягнув в пору, — блиснуло в нім підозріваючо.
Оба слідили оден за другим, але як тілько їх погляди стрічались, оба з скорістю блискавки відводили їх оден від другого.
— Я вам приніс отсю записку… про годинник, бачите от вона. Чи так написано, чи ще раз переписувати?
— Що? Записка? так, так… не безпокойтесь, цілком
