— Ні, ви, як бачу, не вірите, пане, думаєте усе ще, що я вам невинні жарти пускаю, — підхопив Порфір, чим раз більше веселіючи і без перерви кихикаючи від вдоволення, та починаючи знову походжувати по кімнаті, — воно дійсно, ви не без причини; у мене і фіґура вже так самим Богом устроєна, що тілько смішні думки у других викликає; смішний чоловік тай тільки; але я вам ось що скажу і знову повторю, пане: що ви, батечку, Родіоне Романовичу — вже не гнівайтесь на мене старика, — чоловік ще молодий, бачите, так сказати першої молодости, і длятого висше всего розум людський ставите, як се чинить вся молодіж. Живість і бистрота вашого мозку і буйні доводи вашого розсудку вас зводять з дороги, пане. І се йота в йоту як колишній австрійський гофкріґсрат, оскілько, розуміється, я можу судити про воєнні річи: на папері ось вони і Наполєона розбили і в полон взяли, і вже страх як до подробиць у себе в кабінеті усе докладно обчислили і поладнали, а глядиш, ґенерал Мак і піддається з цілою своєю армією, хе-хе-хе! Бачу, бачу, батюшка, Родіоне Романичу, смієтесь ви надімною, що я, такий статський чоловік, заєдно з воєнної історії приклади підбираю. Та що робити, слабість, люблю воєнне діло, і вже так люблю я читати всі воєнні ті реляції… я направду не свою вибрав карієру. Мені би в війську служити, добродію, єй-Богу так. Наполєоном, ну, бути може і не став би, але майором таки був би, хе-хе-хе! Ну, так я вам тепер, батечку мій, усю правду подрібно виложу дотично онтого, так сказати, одиничного случаю, бачите: дійсність і природа, паночку ви мій, се важна річ, і як иноді найпрозорливше обчислення підрубують! Ей, послухайте старика, серіозно говорю, Родіоне Романичу (говорячи се, заледви трийцятьпять літний Порфір справді неначе відразу постарівся: аж і голос його змінився, і якось так він цілий скорчився), щирий же я чоловік, добродію… Щирий я чоловік, чи ні? Як по вашому?? Вже здається, що більш щирим бути годі: такі, бачите, річи, вам даром розповідаю, та ще нагороди за се не жадаю, хе-хе! Ну, так ось, говорю дальше: бистрота і проворність, по мойому, се славна річ, пане; се, так сказати, окраса природи і утіха життя, і вже які, подумаєш, штуки може вона підпускати, так що де вже, подумаєш, инший раз угадати першому ліпшому бідненькому слідователеви, котрий при тім і сам своєю фантазією запоморочений, як і завсігди бу-
