колиб ви до чого почувались, так вам якраз треба-б впевняти, що не инакше, а тільки в горячці! Чи так? Адже так?
Щось лукавого почулося в тім питанню. Раскольніков відсунувся до самої спинки дивана від Порфіра, котрий наклонився до него, і мовчаливо, упірно і зрадливо глядів на него.
— Або ось, дотично добродія Разумихіна, значить дотично того, чи від себе він вчера приходив говорити, чи з вашої намови? Та вам якраз треба би впевняти, що від себе приходив, і укрити, що з вашої намови! А ось же ви не укриваєте! Ви якраз настаєте на те, що з вашої намови!
Раскольніков ніколи не наставав на те. Холод перейшов по його спині.
— Ви підшились брехнею і заєдно брешете, — промовив він поволи і слабо, з викривленими в хоробливу усмішку губами, — ви мені знову хочете показати, що всю гру ніби то мою знаєте, всі відповіди мої наперед угадуєте, — говорив він, сам майже міркуючи, що вже не важить як слід слів, — застрашити мене хочете… або попросту смієтесь наді мною…
Він упірно глядів дальше на него, говорячи теє, і втім знову безконечна злоба блиснула в його очах.
— Ви брехали і брешете! — крикнув він. — Ви самі добре знаєте, що найліпшою заслоною для злочинця говорити по можности правду… По можности не скривати, чого скривати не треба. Не вірю я вам!
— Який з вас крутар! — закихикав Порфір. — Та з вами, батюшка, і не дійдеш до кінця; мономанія якась, бачите, в вас засіла. Так не вірите мені! А я вам скажу, що вже вірите, вже на чверть аршина повірили, а я зроблю, що повірите і на цілий аршин, бо вас дійсно люблю і сердечно добра вам бажаю.
Губи Раскольнікова задрожали.
— Так, бажаю, пане, ще раз вам скажу, — впевняв він, ще раз злегка, по приятельськи ухопившись за руку Раскольнікова, трохи повисше ліктя, — ще раз вам скажу, добродію: майте позір на вашу слабість. До того ще, бачите, до вас і родина тепер приїхала; про неї памятайте ви. Успокоювати вам і пестити їх слід би, а ви їх тільки жахаєте…
— Що вам до того? Звідки ви се знаєте? Чого так інте-
