шу скаженість, — арештуйте мене, перетрясайте мене, але прошу поступати на формі і не гратись зі мною, пане! Не важтеся…
— Та не журіться формою, — перебив Порфір з давнійшою злобною усмішкою і мовби навіть з розкошею любуючись Раскольніковом, — я вас, батюшка, назвав тепер по домашньому, зовсім по приятельськи!
— Не хочу я вашої приязни і плюю на неї! Чи чуєте? І ось вам: беру за шапку і іду. Ну-же, що тепер скажеш, коли маєш охоту арештувати?
Він вхопив за шапку і пішов до дверий.
— А несподіваночки чи таки справді не хочете побачити? — закихикав Порфір, знов хапаючи його трохи повисше ліктя і затримуючи біля дверий.
Він очевидячки ставав чим раз веселійший і жартобливійший, що до крайности розярювало Раскольнікова.
— Якої несподіваночки? Що таке? — запитав він, нараз задержуючись і з перестрахом споглядаючи на Порфіра.
— Несподіваночка, паноньку, ось тут за дверми у мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на зачинені двері в перегородці, котра вела до казенного його помешкання). — Я і на замок запер, щоби не втікла.
— Що таке? Де? Що?… — Раскольніков підійшов до дверий і хотів отворити, але вони були зачинені.
— Зачинені, батюшка, от і ключ!
І в самім ділі він показав йому ключ, котрий виняв з кишені.
— Брешеш ти та брешеш! — заревів Раскольніков, вже не здержуючись. — Брешеш, блазне проклятий! — і кинувся на Порфіра, котрий відступився до дверий, хоч ні трохи не злякався.
— Я усе, усе розумію! — підскочив він до него. — Ти брешеш і дразниш мене, щоб я себе видав…
— Та вже більше і годі себе видати, батюшка, Родіоне Романовичу. Адже ви від скаженого гніву аж себе не памятаєте. Не кричіть, бо людей позову.
— Брешеш, нічого не буде! Клич людей! Ти знав, що я хорий і роздрочити мене хотів, привести до скажености, щоб я себе видав, ось твоя ціль! Ні, ти фактів подавай! Я все порозумів! У тебе фактів нема, у тебе лиш пусті здогади, за-
