метівські!… Ти знав мій характер, до скажености мене довести хотів, а потому оголомшити відразу поліцейниками та судовиками. Ти їх ждеш? А? Чого ждеш? Де? Подавай!
— Ну, які тут судовики, батюшка! Придивіться же чоловікови! Та оттак по формі і поступати годі, як ви говорите; діла ви, голубчику, не розумієте… А форма не втече, душенько, самі побачите!… — воркотів Порфір, прислухуючись до дверий.
Дійсно, в отсю хвилю біля самих дверий в другій кімнаті почувся немов би шелест.
— А, ідуть! — крикнув Раскольніков. — Ти за ними післав. Ти їх ждав! Ти приготовився… Ну, давай сюди всіх: цілий суд, свідків, кого хочеш… давай! Я готов!… Готов!…
Але тут скоїлась дивна подія, щось так несподіваного при звичайнім ході річей, що вже очевидно ні Раскольніков, ні Порфір Петрович на таку розвязку не могли бути приготовані.
Опісля, при споминах про ту мінуту, Раскольнікову представлялось усе в такім виді:
Почутий за дверми шелест нараз міцно побільшився і двері трохи отворились.
— Що таке? — крикнув з досадою Порфір Петрович. — Адже я сказав виразно…
Якийсь час відповіди не було, лиш видно було, що за дверми находиться кількоро людей і мов би когось відтручують.
— Та що там таке? — занепокоєно повторив Порфір Петрович.
— Арештанта привели, Миколку, — почувся чийсь голос.
— Не треба! Забирайтесь! Підождати… Пощо він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфір, кидаючись до дверий.
— Та він… — почав знов той самий голос і нараз урвався.
Майже дві хвилині відбувалась справдішня боротьба; потім відразу мов би хтось когось з силою відтрутив і вслід
