Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/350

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

отвирались поволи і тихо і нечайно показалась постать — вчерашнього чоловіка із під землі.

Чоловік остановився на порозі, поглядів мовчаливо на Раскольнікова і ступив крок в кімнату. Він був точка в точку як і вчера, те саме лице, так само одягнений, але в лиці і в погляді його зайшла сильна переміна: він глядів тепер якось сумно і постоявши трохи, глубоко зітхнув. Не доставало тілько, щоб він приложив при тім долоню до щоки, а голову скривив на бік, щоб вже зовсім походити на бабу.

— Чого вам? — запитав помертвілий Раскольніков.

Чоловік помовчав і нараз глубоко, ледви не до землі поклонився йому. По крайній мірі дотронувся землі пальцем правої руки.

— Що ви? — закричав Раскольніков.

— Виноватий, — тихо вимовив чоловік.

— В чім?

— В злобних замірах.

Оба гляділи оден на другого.

— Маркотно стало. Як ви зволили тоді приходити, може в похмілю, і двірників в квартал кликали і про кров питали, маркотно мені стало, що вас так пустили і за пяного вас приняли. І так маркотно, що спати не міг. А затямивши адресу, ми вчера сюди приходили і випитували…

— Хто приходив? — перебив Раскольніков, відразу починаючи нагадувати.

— Я, бачите, вас обидив.

— Так ви з того дому?

— Та я там, тоді також в воротах з ними стояв, чи памятаєте? Ми і ремесло своє там маємо, споконвіку. Кушнірі ми, бачите, міщане, до дому роботу беремо… а більш всего маркотно стало…

І нараз Раскольнікову ясно пригадалась ціла сцена з позавчера під воротами; він нагадав, що крім двірників там стояло тоді ще кількох мущин, стояли і жінки. Він нагадав оден голос, що домагався вести його просто в поліцію. Лиця того, що говорив, не міг він собі нагадати, і навіть тепер не пізнавав його, але йому осталось в памяти, що він навіть щось відповів тоді, звернувся до него…

Так отже ось як скінчився весь той вчерашній безграничний страх. Страшнійше всего було подумати, що він дійсно ледви не загинув, трохи не згубив себе з так нікчемної