говорити на отсю тему: він мав дещо сказати при отсій нагоді поступового і пропаґандового, що могло би утішити його достойного друга і „нехибно” принести хосен його дальшому розвоєви.
— Які то там поминки устроюються у сеї… у вдови, бачите? — запитав нараз Петро Петрович, перериваючи Андрія Семеновича в найінтереснійшім місци.
— Ніби то не знаєте; адже я вчера ще говорив з вами на ту саму тему і розвивав думку про всі отсі обряди… Та вона і вас також запросила, я чув. Ви самі з нею вчера говорили…
— Я ніяк не сподівався, що ся убога, дурна баба вивалить на поминки всі гроші, які дістала від сего другого дурня… Раскольнікова. Навіть здивувався, коли туди передше переходив; такі там приготування, вина!… Спрошено стільки людей, — чорт знає, що таке! — продовжав Петро Петрович, випитуючи і наводячи на сю розмову мов би з якоюсь цілею. — Що? Ви говорите, що і мене запрошували? — нараз докинув він, піднимаючи голову. — Коли-ж се? Не памятаю, пане. Та втім, я не піду. Що я там? Я вчера говорив тільки з нею мимоходом, що могла би, яко убога вдова по чиновнику, дістати річну плату свого чоловіка в виді одноразової підмоги. Так вже чи не за се вона мене запрошує? Хе-хе-хе!
— Я також не думаю іти, — сказав Лебезятніков.
— Ну вже-ж! Власноручно потурбували. Розуміється, що совісно, хе-хе-хе!
— Хто потурбував? Кого? — нараз сполошився і навіть почервонів Лебезятніков.
— Та ви ось, Катерину, бачите, Іванівну, з місяць буде чи якось! Адже я чув, добродію, вчера таки… Ось вони, переконання ваші, бачите!… Та і жіноче питання щось підгуляло. Хе-хе-хе!
І Петро Петрович, якби утішений, почав знову лічити і стукати об стіл.
— Се все брехня і клевета! — обрушився Лебезятніков, котрий заєдно боявся згадки про отсю історію. — І цілком се не так було! Се було инакше… Ви не так чули, сплетня! Я по просту тоді боронився. Вона сама перша кинулась на мене з пазурами… Кождому чоловікови дозволено, сподіюсь, боронити свою особу. До того-ж нікому не позволю
