стопі з висше згаданою молодою особою, щоби попросити її тепер, таки зараз, на мінуту сюди в отсю кімнату? Здається, вони всі вже там вернулись з кладовища, очевидно… я чую, почалось ходження… Мені би треба її побачити, особу тую, будьте ласкаві.
— Та вам нащо? — зі здивованням запитав Лебезятніков.
— А так, добродію, треба. Сьогодня або завтра я відси відїзджаю і тому хотів би їй сказати… Та втім, нехай, будьте і ви тут, коли з нею говорити буду, так навіть ліпше. А то ви бути може і Бог знає що подумаєте.
— Я навірно нічого не думаю… Я тільки так запитав, і коли у вас є діло, то нема ніякої перешкоди її закликати. Зараз піду. А сам, будьте спокійні, вам перешкаджати не буду.
Дійсно, через пять мінут Лебезятніков вернувся з Зонечкою. Тая увійшла в незвичайнім счудованню і після свого звичаю несміло. Вона завсігди терялась в подібних нагодах і вельми боялася нових осіб і нових знакомств, боялася і передше, ще від дитинства, а тепер тим більше…
Петро Петрович стрінув її „ласкаво і ввічливо”, хоч з деяким відтінком якось веселої фаміліярности, лицюючої, однакож, по думці Петра Петровича, такому поважному і статечному чоловікови як він, супроти такого молоденького і в декотрім змислі інтересного существа, як вона. Він поспішив її „осмілити” і посадив її за стіл, напроти себе.
Зоня сіла, погляділа довкола, — на Лебезятнікова, на гроші, що лежали на столі, а потім знову на Петра Петровича, і вже не відривала більше від него очей, мов би приковалась до него. Лебезятніков пустився до дверий. Петро Петрович встав, знаком призвав Зоню сидіти і задержав Лебезятнікова в дверях.
— Сей Раскольніков там? Прийшов він? — запитав він його шепотом.
— Раскольніков? Там. А що? Так, там… Що лиш тепер увійшов, я бачив… А що?
— Ну, так я вас особливо попрошу остатись тут з нами і не лишати мене на самоті з отсею панночкою. Річ пуста, а виведуть Бог знає що. Я не хочу, щоби Раскольніков там розповів… Розумієте, про що говорю?
