Петру Петровичеви. Помовчавши ще з більшою повагою як передше, той продовжав:
— Лучилося мені вчера мимоходом перекинутись кількома словами з безталанною Катериною Іванівною. Вистарчило тих кілька слів, щоби пізнати, як вона находиться в стані — неприроднім, — коли тілько можна так виразитись.
— Правда, пане… в неприроднім, — спішно потакнула Зоня.
— Або простійше і виразнійше сказати — хоробливім.
— Так, пане, простійше і виразн… так, пане, вона хора.
— Хора. Тому отже, з чувства гуманности і-і-і так сказати з співчуття, я хотів би бути зі своєї сторони чим небудь пожиточним, предвиджуючи неминучо нещасну долю, я… Здається, і ціла нужденна отся родина від вас одної тепер лиш і зависить.
— Позвольте запитати, — нараз піднялась Зоня, — ви їй що були ласкаві говорити вчера про можливости пенсії? Бо от вона ще вчера говорила мені, що ви взялися їй виробити пенсію. Правда се, пане?
— Цілком а цілком ні, і навіть в деякім змислі недорічність. Я тілько натякнув про запомогу хвилеву для вдови помершого на службі чиновника, — як тільки буде протекція, — однак, здається ваш покійний батько не лиш не дослужив літ, але навіть і не служив зовсім під конець життя. Одним словом, надія хоч і можлива, та вельми непевна, бо, по правді, в отсім припадку нема ніяких прав на підмогу, а навіть противно… А вона вже і про пенсію маячить, хе-хе-хе! Горяча молодиця!
— Так, пане, про пенсію… Бо вона легковірна і добра і від доброти всему вірить і… і… і… у неї така голова… Так, пане… Даруйте, — сказала Зоня, і знову встала відходити.
— Позвольте, ви ще не дослухали.
— Так, не дослухала, — пробурмотіла Зоня.
— То сідайте-ж ще.
Зоня змішалась страшенно і сіла знову за третим наворотом.
— Видячи таке її положення, з нещасними малолітками, хотів би я, — як вже і говорив, — чим небудь після сил бути пожиточним, кажу, після сил, не більше. Мож би, приміром, зробити в її користь складку, або хоч би льотерію… чи
