лиш тому, що він з Петром Петровичем в одній кімнаті живе і знакомий його, так годі-ж було не просити”. Не явилась також і одна надаюча тон дома з своєю „перезрілою” дочкою, котрі хоч і проживали всего тільки дві неділі в нумерах у Амалії Іванівни, все-ж таки вже кілька разів жалувались на шум і крик, що піднимався з кімнати Мармеладових, особливо коли покійник вертав пяний до дому, про що, розуміється, довідалась вже Катерина Іванівна від Амалії Іванівни, коли тая, сварячись з Катериною Іванівною і погрожуючи, що прожене цілу родину, кричала на ціле горло, що вони непокоять „благородних сусідів, котрих і ноги не варті”.
Катерина Іванівна нарочно постановила тепер запросити отсю даму і її дочку, котрих і ноги вона будьто би не була варта, тим більше, що до сеї пори при случайних стрічах тая гордо відверталась, — так от щоби знала вона, що тут „благороднійше думають і чувствують, і запрошують не памятаючи зла”, і щоби бачили вони, що Катерина Іванівна і не в такій долі привикла жити. Про те нехибно порішене було пояснити їм за столом, рівнож як і про ґубернаторство покійного таточка, а разом з тим при нагоді, мимоходом, завважити, що нічого було при стрічах відвертатись і що се було незвичайно глупо.
Не прийшов також і товстий підполковник (в дійсности відставний штабс-капітан), тільки показалось, що він „без задніх ніг”, ще від вчерашнього поранку. Одним словом явились лиш: Полячок, відтак оден плюгавенький канцелярист без одіння, в замащенім фраку, з уграми на лиці і з відражаючим запахом; потім ще оден глухий і майже цілком сліпий старик, що служив колись там при якійсь почті і котрого хтось там від непамятних часів і не знати длячого удержував у Амалії Іванівни. Явився також оден пяний відставний поручник, в дійсности провіянтовий чиновник, з найнеприличнійшим реготом, і „представте собі” без камізольки! Оден якийсь там сів просто за стіл, навіть не поклонившись Катерині Іванівній, і наконець оден чоловічок, що задля недостатку одіння, явився в шляфроку, тільки се було вже до такої степени неприличне, що за старанням Амалії Іванівни і Полячка таки успіли його випровадити. Полячок, правда, привів з собою ще якихсь двох инших Полячків, котрі ніколи і не жили у Амалії Іванівни і котрих ніхто до сеї пори в нумерах не бачив.
