Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/374

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Усе те вельми неприємно роздразнило Катерину Іванівну. „Для кого-ж після сего робились всі приготовання?” Навіть дітей посадили, щоби зробити місце, не за стіл, котрий і без того заняв цілу кімнату, і накрили їм в заднім куті на скрини, при чім обоє маленьких усадили на лавочку, а Полечка, яко старша, мала їх доглядати, кормити їх і утирати їм „як благородним дітям” носики.

Одним словом, Катерина Іванівна поневолі мусіла приняти всіх з подвоєною повагою і навіть з гордістю. Особливо строго глянула вона на декотрих і звисока позвала сісти за стіл. Уважаючи длячогось там, що за всіх неприсутних мала відповідати Амалія Іванівна, вона нараз стала обходитись з нею до крайности неуважливо, що тая зараз завважала і вельми тим була озлоблена. Такий початок не віщував доброго кінця. Остаточно усілися.

Раскольніков увійшов майже в ту саму хвилю, як вернули з кладовища. Катерина Іванівна вельми ним урадувалась, раз тому, що він був одинокий „образований гість” із всіх гостей, і „як відомо, за два роки готовився заняти в тутешнім університеті професорську катедру”, а друге тому, що він зараз і з поважанням звинився перед нею, що мимо найліпшої волі не міг бути на похороні.

Вона так на него і накинулась, посадила його за столом коло себе по лівій руці (по правій сіла Амалія Іванівна) і — мимо безнастанної суєти і клопотів про те, щоби правильно розносились страви і кождий щоб дістав, мимо томлячого кашлю, котрий що хвиля переривав і душив її і, здається, особливо вкоренився в отсі послідні два дні, — раз-по-раз зверталась до Раскольнікова і придушеним голосом спішила виложити перед ним всі нагромаджені в ній чувства і ціле справедливе невдоволення своє з неудавшихся поминок; причім невдоволення уступало часто місце найвеселійшому, неповздержаному сміхови над зібраними гостями, а особливо над господинею:

— У всему отся зозуля винна. Ви розумієте, про кого я говорю: про неї, про неї! — і Катерина Іванівна кивнула йому на господиню. — Глядіть на неї: вибалушила очі, догадуєсь, що ми про неї говоримо, та не може порозуміти і очи випялила… Фу, сова! Ха-ха-ха!… Кхи-кхи-кхи! І що се вона хоче показати своїм чіпчиком? Кхи-кхи-кхи! Завважали ви, її страх хочеться, щоби всі думали, що вона опі-