Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/381

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Катерина Іванівна, котра направду була розстроєна і вельми утомлена і котрій вже до крайности надоїли поминки, таки зараз „відрізала” Амалії Іванівній, що тая „меле нісенітниці” і нічого не розуміє; що старання о ді ваше річ кастелянки, а не директриси благородного пансіона; а що дотикається читання романів, так вже се просто навіть неприличности, і що вона просить її замовчати.

Амалія Іванівна спалахнула і розсердившись завважала, що вона тільки „добра бажаль”, а що її за „кватир давно вже ґельд не плятіль”.

Катерина Іванівна знову „осадила” її сказавши, що вона говорить неправду, коли каже, що „добра бажаль”, бо ще вчера, коли покійник лежав на катафальку, вона її за кватиру мучила.

На се Амалія Іванівна дуже послідовно завважала, що вона „тих дам запросіль, але що ті дам не прішоль, бо ті дам бляґородний дам, і не можуть прішоль до небляґородний дам”.

Катерина Іванівна знову зараз „підчеркнула” їй, що вона, будучи миткою, не може судити про те, що така справдішня благородність.

Амалія Іванівна не витерпіла і зараз таки заявила, що її „фатер авс Берлін буль душе, душе важні шольовік, і обі рук по кишенях воділь і заєдно робіль так: пуф, пуф” і щоби ще вірнійше представити свого фатера, Амалія Іванівна зірвалась з крісла, засунула свої обі руки в кишені, надула губи і почала видавати якісь неозначені звуки ротом, похожі на пуф-пуф, при голоснім реготі всіх гостей, котрі нарочно підохочували Амалію Іванівну своїми одобреннями, предчуваючи стичку.

Та сего вже не могла витерпіти Катерина Іванівна, і зараз, не надумуючись, в голос, щоб кождий чув, „гукнула”, що у Амалії Іванівни може бути ніколи і фатера таки не було, а що попросту Амалія Іванівна — петербурська пяна Чухонка і навірно де-небудь передже кухаркою була, а може ще і що гірше.

Амалія Іванівна почервоніла як рак і запищала, що се може бути у Катерини Іванівни „зовсім фатер не буль; а що у неї буль фатер авс Берлін, і такі довгі сурдут носіль і заєдно робіль: пуф, пуф, пуф!”

Катерина Іванівна з погордою завважала, що її похо-