дження всім звісне, і що в отсій самій похвальній грамоті висказане чорне на білім, що отець її полковник; а що отець Амалії Іванівни (коли тілько у неї був який-небудь отець) навірно якийсь петербурський Чухонець, молоко продавав; а найвірнійше зі всего, що і цілком батька не було, бо ще доси не знати, як зовуть Амалію Іванівну по батьку: Іванівна чи Людвиківна?
Тут Амалія Іванівна, розбішена до крайности і ударяючи кулаком по столі, взялася пищати, що вона Амаль Іван, а не Людвиківна, що її фатер „зваль Йоган і що він буль бурмайстер, а що фатер Катерини Іванівни зовсім ніколи буль бурмайстер”.
Катерина Іванівна встала з крісла і строго, спокійним голосом (хотяй ціла поблідла і грудь її піднималась глубоко), завважала їй, що коли вона хоч тільки один ще раз осмілиться „ставляти на одну дошку свойого дрянтивого фатерика з її таточком, то вона, Катерина Іванівна, зідре з неї чіпчик і подопче його ногами”.
Учувши теє, Амалія Іванівна стала бігати по кімнаті, кричачи із всеї сили, що вона господиня, і щоб Катерина Іванівна „в тую мінут зїхаль з кватир”; відтак кинулась чомусь-там збирати зі стола срібні ложки. Піднявся гамір і шум; діти стали плакати. Зоня кинулась зразу здержувати Катерину Іванівну; але коли Амалія Іванівна нараз закричала щось про жовтий білєт, Катерина Іванівна відіпхнула Зоню і пустилась до Амалії Іванівни, щоб без проволоки виконати свою грізьбу дотично чіпчика.
В отсю хвилю отворились двері і на порозі кімнати нечайно показався Петро Петрович Лужин. Він стояв і строгим, уважним поглядом оглядав цілу компанію. Катерина Іванівна кинулась до него.
— Петре Петровичу! — закричала вона. — Обороніть хоч ви! Покажіть сій дурній скотині, що вона не сміє так обходитись з благородною дамою в нещастю, що на се є суд… Я до самого ґенерал-ґубернатора… Вона відповість… Памятаючи на хліб-сіль мого таточка, обороніть сиріт.
