разів, лапаючи її руки і, так і впиваючись, цілуючи їх. — Щоб ти взяла! Та що се за глупі люде! О, Господи! Глупі ви, глупі, — кричала вона, звертаючись до всіх, — та ви ще не знаєте, не знаєте, яке се серце, яка се дівчина! Вона візьме, вона! Та вона свою послідню сорочку скине, продасть, боса пійде, а вам віддасть, коли вам треба буде, от вона яка! Вона і жовтий, бачите, білєт дістала, длятого, що мої діти з голоду гинули, себе за нас продала!… Ах, небіщиченьку, небіщиченьку! Ах, небіщиченьку, небіщиченьку! чи бачиш? Чи бачиш? Ось тобі поминки! Господи! Та обороніть же її, що-ж ви стоїте всі! Родіоне Романовичу! Ви ось чому-ж не уйметеся? Ви також може вірите? Мізинця ви її не стоїте, всі, всі, всі, всі! Господи! та оборони-ж наконець!
Плач бідної сухітниці, осиротілої Катерини Іванівни зробив, здавалось, сильне вражіння на публику. Тут було стільки гідного пожалування, стільки страдаючого в тім від болю викривленім, сухітничім лици, в тих висохлих, запечених кровю губах, в тім хрипло-крикливім голосі, в тім судорожнім плачу, подібнім до дитячого плачу, в тій довірчивій дитячій і рівночасно очайдушній мольбі оборонити, що, здавалось, всі розжалились над нещасною. По крайній мірі Петро Петрович зараз таки її пожалував.
— Пані! пані! — крикнув він переконуючим голосом, — вас сей факт не дотикає! Ніхто не рішиться вас обвинити о порозуміння, або спілку, тим більше, що ви таки самі викрили, вивернувши кишеню: видно отже нічого не догадувались. Дуже і дуже готов я жалувати, коли так сказати, нужда напутила Зофію Семенівну, але длячого-ж, мадемуазель, ви не хотіли признатись? Сорому налякались? Перший крок? Сторопіли може бути? Діло понятне, пані; дуже понятне… Все-ж таки, нащо було пускатись на таку дорогу! Панове! — звернувся він до всіх зібраних, — панове! Тому, що у мене є серце, я, нехай, готов простити, навіть тепер, хоч мене зневажено особисто. Нехай отже, мадемуазель, теперішній сором буде вам наукою на будуче, — звернувся він до Зоні, — а дальшого ужитку з того, що лучилось, робити не буду — і на тім кінець. Буде того!
Петро Петрович скоса поглядів на Раскольнікова. Погляди їх стрітились. Палаючий погляд Раскольнікова готов був перемінити його в попіл. Тимчасом Катерина Іванівна, здавалось, нічого більше і не слухала: вона обнимала і ці-
