милосерного, до ніг кинуся, таки зараз ще нині! я — сирота! Мене пустять! Ти думаєш, не пустять? Брешеш, дійду! Дійду-у! Се ти на те, що вона несміла, числив? Ти на се ось надіявся? Та я, брате, за те сміла! Обірвешся! Шукай же! Шукай, шукай, ну, шукай!!
І Катерина Іванівна в скажености, натягала Лужина волічучи його до Зоні.
— Я готов, пані, і відповідаю… але утихомиртеся, пані, утихомиртеся! Я надто добре бачу, що ви смілі!… Се… се… се як же, пані? — бурмотів Лужин, — се треба при поліції, пані… хоч впрочім і тепер свідків аж надто… Я готов, пані… Але в такім разі якось воно не уходить мущині… бо се женщина… Колиб з помічю Амалії Іванівни… хотяй впрочім так діло не робиться… Се як же, пані?
— Кого хочете! Нехай хто хоче, той і обшукає! — кричала Катерина Іванівна. — Зоню, виверни їм кишені. Ось, ось! Гляди, покиде людськости, от пуста, тут хусточка лежала, кишеня пуста, бачиш! Ось друга кишеня, ось тобі на! Бачиш! Бачиш!
І Катерина Іванівна не те що вивернула, а так і видерла обі кишені, одну за другою наверх. Однакож з другої, правої кишені нараз вискочив папірчик і описавши в воздусі параболю, упав під ноги Лужина. Се всі бачили; многі аж скрикнули. Петро Петрович нагнувся, взяв папірець двома пальцями з долівки, підняв всім на показ і розвернув. Се був сторублевий кредитний білєт, зложений в вісім частей. Петро Петрович обвів довкола свою руку, показуючи всім білєт.
— Злодійка! Вон з кватир! Поліцай, поліцай! — заголосила Амалія Іванівна. — Їх треба в Сибір прогналь! Вон!
Зі всіх боків полетіли оклики. Раскольніков мовчав, не спускаючи очей з Зоні, зрідка але живо переводячи їх на Лужина. Зоня стояла на тім самім місці, мов без памяти. Вона майже навіть не була і зачудована. Нараз румянець залив її ціле лице; вона крикнула і закрилась руками.
— Ні, се не я! Я не брала! Я не знаю! — закричала вона розриваючим серце зойком і кинулась до Катерини Іванівни.
Тая схопила її і міцно притиснула до себе, неначе своєю груддю хотіла оборонити її перед усіми.
— Зоню! Зоню! Я не вірю! Бачиш я не вірю! — кричала (не зважаючи на всю очевидність) Катерина Іванівна, потрясаючи її в руках своїх як дитинку, цілуючи її без числа
