Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/396

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

скотина на мене! Як! В день похорону мужа гонять з кватири, після мого хліба-соли, на вулицю, з сиротами! Та куди-ж я піду! — заголосила, ридаючи і задихуючись, бідна женщина. — Господи! — закричала вона нараз, заіскрившись очима — чи вже-ж нема справедливости! Кого-ж Тобі боронити, коли не нас, сиріт? А ось, побачимо! Є на світі суд і правда, є, я найду! Зараз, погоди, безбожна худобино! Полечко, оставайся з дітьми, я вернуся. Дожидайте мене хоч на вулиці! Побачимо, чи є на світі правда!

І накинувши на голову ту саму зелену хустку, про котру згадував в своїм оповіданню покійний Мармеладов, Катерина Іванівна перетиснулась крізь пяну товпу сусідів, що все ще тиснулись в кімнаті, і з шльохами та сльозами вибігла на вулицю, — з неозначеною цілею: десь там зараз без проволоки і за всяку ціну, найти справедливість.

Полечка в страху запхалась з дітьми в кут, на скриню, де обнявши обоє маленьких, ціла дрожачи, стала дожидати повороту матері. Амалія Іванівна сіпалась по кімнаті, пищала, ругала, шпуряла всім, що не попалось її в руки, на долівку і казилась. Сусіди горлали з цілої сили, оден одно, другий друге, — ті оповідали, що уміли, про те, що лучилось; инші сварились і зневажались; були і такі, що почали співати…

— А тепер пора і мені! — подумав Раскольніков. — А-ну, Зофіє Семенівно, подивимось, що ви зволите тепер говорити!

І він пустився до кватири Зоні.

 
IV.

Раскольніков був діяльним і смілим адвокатом Зоні проти Лужина, мимо того, що сам носив стілько власного тягару і горя на душі. Однакож, перетерпівши так богато рано, він аж рад був нагоді, що перемінить свої вражіння, котрі ставали вже незносними, не говорячи вже про те, як богато особистого і сердечного містилось в його старанню стати Зоні в пригоді. Кромі того його заміром було і страшно трівожило його, особливо хвилями, побачитись з Зонею; він чувся приневоленим обявити її, хто убив Лизавету і предчував страшну муку для себе і аж відмахувався від неї руками. І длятого, коли він покликнув виходячи від Катерини Іванівни: „А-ну, що ви скажете тепер, Зофіє Семенівно?”, то оче-