видно находився ще в якімсь хвилево-взбудженім стані смілости, визову і недавньої побіди над Лужином. Та тільки якось дивно лучилось з ним.
Коли він дійшов до кватири Капернаумова, то почув в собі нагальне обезсилення і страх. В задумі остановився він перед дверми з дивним читанням: „Чи треба розповідати, хто убив Лизавету?” Питання було справді дивне, бо він зараз, в ту саму хвилю почув, що не тілько годі не сказати, але навіть і віддалити сю мінуту, хоч би на часочок, годі. Він ще не знав, чому годі; він тільки відчув се, і се важке почуття своєї безсильности перед доконечністю майже придавило його. Щоб вже не роздумувати, не мучитись, він хутко отворив двері і з порога поглядів на Зоню.. Вона сиділа опершись ліктями на столик і закривши лице руками; коли-ж побачила Раскольнікова, чим скорше встала і пішла йому на стрічу, начеб ждала його.
— Що би зі мною без вас там було! — скоро промовила вона, зійшовшись з ним серед кімнати.
Очевидно її лиш се і хотілось чим скорше сказати йому. Тому і ждала.
Раскольніков підійшов до стола і сів на крісло, з котрого вона тільки що встала. Вона станула перед ним віддалена два кроки, зовсім так само, як вчера.
— Що, Зоню? — сказав він і нараз почув, що голос його дрожить. — Адже ціла отся справа опиралась на „суспільне становище і ідучі з ним рука в руку привички”. Чи порозуміли ви се передше?
Терпіння виразилось в її лиці.
— Тільки не говоріть зі мною як вчера! — перервала вона йому. — Ради Бога, вже не починайте. І так муки доволі…
Вона скоренько усміхнулась, налякавшись, що може бути йому не сподобається докір.
— Я дурницю зробила, що звідтам відійшла. Що там тепер? Перед хвилею хотіла було іти, та все думала, що ось ви зайдете.
Він розповів її, що Амалія Іванівна гонить їх з кватири і що Катерина Іванівна побігла кудись-там „правди шукати”.
— Ах, Боже мій! — зірвалась Зоня. — Ходімо чим скорше…
І вона вхопила свою мантильку.
— Вічно одно і те саме! — крикнув роздразнено Рас-
