Чого ви питаєте таке, що бути не може? — з відразою сказала Зоня.
— Виходить, ліпше Лужину жити і робити погані річи! Ви і сего рішити не осмілились?
— Адже я Божого Провидіння знати не можу… І нащо ви питаєте, чого не годиться питати? До чого такі пусті питання? Як може лучитись, щоб се від мого рішення зависіло і хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?
— Ну, як Божий Промисл замішається, так тут вже нічого не вдієш, — понуро воркнув Раскольніков.
— Говоріть ліпше просто, чого вам треба! — сказала з болем Зоня: — Ви знову на щось натякаєте… Чи ви тільки за тим прийшли, щоби мене мучити!
Вона не видержала і доразу гірко заплакала. В мрачній печали глядів він на неї. Уплило мінут пять.
— А таки ти добре говориш, Зоню, — тихо промовив він наконець. Він відразу перемінився; неприродно зухвалий і безсильно визиваючий тон його щез. Навіть голос відразу ослаб. — Та сам я тобі сказав вчера, що не прощення прийду просити, а трохи не тим почав, що прощення прошу… Се я про Лужина і про Провидіння для себе говорив… Се я прощення просив, Зоню…
Він хотів усміхнутись, та лиш щось безсильне і недокінчене визначилось в його блідій усмішці. Він склонив голову і закрив руками лице.
І втім ось дивне, несподіване чувство якоїсь їдкої ненависти до Зоні перебігло по його серцю. Начеб здивувавшись і налякавшись сам сим чувством, він нараз підняв голову і довго дивився на неї; але він стрітив на собі неспокійний і до муки затрівожений її погляд; тут була любов; ненависть його щезла мов сонна мара. Се було не те; він приняв одно чувство за друге. Се лиш значило, що тая мінута прийшла.
Знову він закрив руками лице і склонив вниз голову. Нараз він поблід, встав з крісла, поглядів на Зоню, і нічого не сказавши, пересів машинально на її ліжко.
Ся мінута була страшно похожа в його душі на тую, коли він стояв за старухою, вже висвободивши з петлі топір, і почув, що вже „ні хвилинки не мож було тратити більше”.
— Що з вами? — запитала Зоня, страшенно затрівожена.
Він нічого не міг говорити. Він цілком, цілком не так на-
