міряв виявити, і сам не розумів того, що тепер з ним діялось. Вона поволеньки підійшла до него, сіла на ліжко біля него і дожидала, не зводячи з него очей. Серце її стукало і завмирало. Стало невиносимо: він обернув до неї мертво-бліде своє лице; губи його безсильно кривились, силуючись щось там вимовити. Гроза перейшла по серцю Зоні.
— Що з вами? — повторила вона, злегка від него відсуваючись.
— Нічого, Зоню. Не жахайся… Байка! Дійсно, коли розважити, — байка, — воркотів він, з видом не памятаючого себе чоловіка в горячці. — Пощо тільки тебе, бач, я прийшов мучити? — додав він нараз, глядячи на неї. — Справді. Пощо? Я заєдно завдаю собі се питання, Зоню…
Він може бути і завдавав собі се питання чверть години тому назад, однакож тепер промовив в повнім знеможенню, ледви себе памятаючи, і відчуваючи безнастанну дрощ в цілім своїм тілі.
— Ох, як ви мучитесь! — з болем вимовила вона, вдивляючись в него.
— Усе байка!… от що, Зоню — (він нараз чогось усміхнувся, якось блідо і безсильно, на дві секунди). — Памятаєш ти, що я вчера хотів тобі сказати?
Зоня неспокійно ждала.
— Я сказав відходячи, що може бути пращаюся з тобою на завсігди, але що коли прийду сьогодня, то скажу тобі… хто убив Лизавету.
Вона нараз задрожала цілим тілом.
— Ну, так ось я і прийшов сказати.
— То ви се в самім ділі вчера… — з трудом прошептала вона. — Відкіля-ж ви знаєте? — живо запитала вона, мов би відразу опамятавшись.
Зоня почала дихати з трудом. Лице її блідніло чимраз більше і більше.
— Знаю.
Вона перемовчала з мінуту.
— Може найшли його? — несміло запитала вона.
— Ні, не найшли.
— Та як же ви про се знаєте? — знову ледви чутно запитала вона, і знову аж майже після ціломінутної мовчанки.
Він обернувся до неї і уважно, довго поглядів на неї.
