щах тонкими своїми пальцями, стала знову неподвижно, начеб прилипнувши, глядіти в його лице. Сим послідним, очайдушним поглядом вона хотіла найти хоч яку небудь послідню для себе надію. Але надії не було; сумніву не оставалось ніякого; усе було так! Навіть опісля, по довшім часі, коли вона нагадувала отсю хвилю, її робилось і непонятно і чудно: чому іменно вона так відразу побачила тоді, що нема вже ніяких сумнівів? Адже не могла вона ніяк сказати, щоби, приміром, вона що небудь в тім роді предчувала? А тут, тепер, тільки що він сказав її се, її зараз і привиділось, що і справді вона начеб то те саме і предчувала.
— Доста, Зоню, доволі! Не муч мене! — мов страдалець попросив він.
Він цілком, цілком не так думав виявити її, але вийшло так.
Якби себе не памятаючи, вона зірвалась, і заломлюючи руки, дійшла до середини кімнати; однакож скоро вернулась і сіла знов біля него, майже дотикаючись його рамени. І ось, начеб перешита мечем, вона здрігнулась, скрикнула і кинулася, сама не знаючи длячого, перед ним на коліна.
— Що ви, що се ви над собою вчинили? — в розпуці промовила вона і, зірвавшись з колін, кинулась йому на шию, обняла його і міцно, міцно стиснула його руками.
Раскольніков відсунувся і з жалібною усмішкою поглядів на неї:
— Яка ти чудна, Зоню, — обнимаєш, коли я сказав тобі про се. Себе ти не памятаєш.
— Нема, нема нікого від тебе нещаслившого тепер на цілім світі! — сказала вона начеб в божевіллю, не почувши його замітки, і нараз заплакала вголос, немов в істерії.
Давно уже незнакоме йому чувство струєю влилося в його душу і відразу розмягчило її. Він не противився йому; дві сльози викотились з його очей і повисли на рісницях.
— Так не оставиш мене, Зоню? — говорив він, трохи не з надією глядячи на неї.
— Ні, ні; ніколи і нігде! — скрикнула Зоня. — За тобою піду, всюди піду! О Господи!… Ох, я нещасна!… І чому, чому я тебе передше не знала! Чом ти передше не приходив? О, Господи!
— От і прийшов.
— Та тепер! О, що тепер робити!… Разом, разом! —
