— А онті гроші… та втім, я і не знаю, чи були там і які гроші, — додав він тихо і якби в задумі. — Я зняв у неї тоді мошонку з шиї, шкіряну… повну, спору таку мошонку… та і не заглянув до неї; не успів, бачиш… Ну, а річи, якісь самі спинки та ланцюшки, — я всі ті річи і мошонку на чужім однім подвірю, на В…м проспекті, під камінь сховав, зараз на другий день рано… Усе там і тепер лежить…
Зоня слухала з усею увагою.
— Ну, так чого-ж… як же ви сказали: „щоб ограбити”, а самі нічого не взяли, — живо запитала вона, чіпаючись за соломку.
— Не знаю… я ще не рішив — чи візьму чи не візьму сі гроші, — прошептав він, знову якби в задумі і нараз отямившись, живо і коротко усміхнувся: — Ех, що се я плету!
У Зоні блиснула зразу думка: „Чи не божевільний він?” Але зараз таки вона її оставила: ні, тут щось инше. Нічого, нічого вона тут не могла розібрати!
— Знаєш, Зоню, — сказав він відразу з якимсь одушевленням, — знаєш, що я тобі скажу: Коли-б лиш я зарубав длятого, що голоден був, — говорив він дальше, кладучи натиск на кожде слово і загадочно, але щиро глядячи на неї, — то я би тепер… щасливий був! Знай ти се!
— І що тобі; що тобі з того? — закричав він по хвилі з якоюсь розпукою, — ну що тобі з того, колиб я і признався тепер, що зле я вчинив? Ну що тобі з того глупого торжества наді мною? Ах, Зоню, чи длятого я прийшов до тебе тепер!
Зоня знову хотіла щось сказати, однак промовчала.
— Длятого я і звав тебе з собою вчера, що одна ти у мене і осталась.
— Куди звав? — несміло запитала Зоня.
— Не красти і не убивати, не трівожся, не на те, — усміхнувся він їдко. — Ми люде ріжні… І знаєш, Зоню, я тілько що тепер, тілько що в отсю хвилю, зрозумів, куди кликав я тебе вчера? А вчера, коли кликав, то й сам ще не знав куди. Одно я знав, за одним і приходив: щоб ти не оставила мене. Не оставиш, Зоню?
Вона стиснула його руку.
— І пощо, пощо я їй сказав, пощо я їй відкрив — в розпуці скрикнув він через мінуту, з безконечною мукою глядячи на неї. — Ось ти ждеш від мене обяснення, Зоню, си-
