Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/408

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

диш і дожидаєш, я се бачу: а що я скажу тобі? Адже ти нічого не зрозумієш з того, а тільки намучишся… мене ради! Ну, от ти плачеш і знову мене обіймаєш, — ну, за що ти мене обіймаєш? За те, що я сам не виніс і на другого прийшов звалити: „терпи і ти, мені лекше буде!” І можеш ти любити такого падлюку?

— Та хіба-ж ти також не мучишся? — спитала Зоня.

Знову те саме чувство филею хлюпнуло в його душу і знову відразу розмягчило її.

— Зоню, у мене серце погане, ти се знай: сим можна неодно обяснити. Я длятого і прийшов, що я поганий. Є такі, що не прийшли би. А я і трус і… падлюка! Але… нехай! Усе те не те… Говорити тепер треба, а я і почати не умію…

Він остановився і задумався.

— А що, і в самім ділі! — сказав він, якби надумавшись. — Адже се так і було! От що: я хотів Наполєоном стати, длятого і убив… Ну, розумієш тепер?

— Н-ні, — наівно і несміло прошептала Зоня. — Тільки… говори, говори! Я зрозумію, я про себе все зрозумію! — молила вона його.

— Зрозумієш? Ну, зараз, побачимо!

Він замовк і довго обдумував.

— Штука, бачиш, в тім: я задав собі оден раз таке питання: що, колиб, приміром, на моїм місці лучився Наполєон і не було би у него, щоби карієру почати, ні Тульона, ні Єгипту, ні переходу через Мон-Блян, а була би замісць всіх тих гарних і монументальних річей одна лиш яка-небудь смішна старушка, реґістраториха, котру ще в добавок треба убити, щоби із скрині у неї гроші забрати (для карієри, розумієш?), ну, так чи рішивсяб він на те, коли би иншого виходу не було? Чи не відцурався би він длятого, що се вже надто не монументальне і… і грішне? Ну, так я тобі говорю, що на отсім то „питанню” я перемучився тяженько, довго, так що страх стидно мені стало, коли я наконець догадався (напрасно якось), що не тільки він не відцурався би, але навіть і в голову би йому не прийшло, що се не монументальне… і навіть не поняв би він цілком: чого тут хитатись? І вже коли би тільки не було йому иншої дороги, то задушив би так, що і пикнути не дав би, без всякої надуми! Ну, і я… покинув надумуватись… задушив по приміру авторітету…