на вчерашнім своїм місци. Він мовчаливо і якось без думки поглядів на неї.
— Не гнівайся, брате, я лиш на одну мінуту, — сказала Дуня.
Вираз її лиця був задумчивий, однак не строгий. Погляд був ясний і лагідний. Він бачив, що і отся з любовю прийшла до него.
— Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопич усе обяснив і розповів. Тебе переслідують і мучать задля глупого і нікчемного підозріння. Дмитро Прокопич сказав мені, що нема ніякої небезпеки і що без потреби ти з таким страхом се приймаєш. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все, і що се обрушення може оставити сліди на віки. Сего я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не суджу і не смію судити і прости мені, що зробила тобі докір передше. Я сама на собі відчуваю, що колиб у мене було таке велике горе, то я також усунулась би від всіх. Матері я про се нічого не скажу, лиш буду говорити раз-по-раз і скажу від твого імени, що ти прийдеш необавки. Не журися нею; я її успокою; але і ти її не муч, — прийди хоч раз; памятай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підниматись з місця), що коли бути може я тобі на що придамся або придасться тобі… ціле моє життя, або що… то поклич мене, я прийду! Здоров був!
Вона живо обернулась і пішла до дверий.
— Дуню! — задержав її Раскольніков, встав і підійшов до неї. — Сей Разумихін, Дмитро Прокопич, дуже гарний чоловік.
Дуня ледви замітно спаленіла.
— Ну, — запитала вона, підождавши з мінуту.
— Він чоловік проворний, трудящий, чесний і спосібний сильно любити… Здорова будь, Дуню.
— Та що се, брате, або-ж ми направду розстаємось на віки, що ти мені… такі завіщання робиш?
— Все одно… Пращай…
Він відвернувся і пішов від неї до вікна. Вона постояла, погляділа на него неспокійно і вийшла в трівозі.
Ні, він не був холодний для неї. Була одна хвилинка (послідня), коли йому страх захотілось сильно обняти її і попращатись з нею, і навіть сказати її, але він навіть і руки її не рішився подати:
