лиш надіта на голову червона, вязана з верблюжого сукна шапочка (або ліпше сказати, колпак покійного Семена Захарича), а в шапку затканий обломок білого струсевого пера, котре належало ще бабі Катерини Іванівни і хоронилось досі в скрини яко родинна рідкість. Полечка була в своїм звичайнім бідненькім одінню. Вона гляділа на матір несміло і залякано, не відходила від неї, укривала свої сльози, догадувалась про помішання матері і неспокійно оглядалась кругом. Вулиця і товпа страх налякали її. Зоня невідступно ходила за Катериною Іванівною, плачучи і благаючи її що хвиля вернутись домів. Але Катерина Іванівна не давалась упросити.
— Перестань, Зоню, перестань! — кричала вона раз-по-раз, спішучи, засапуючись і кашляючи. — Сама не знаєш, чого просиш, як мале дитя! Я вже сказала тобі, що не вернуся до сеї пяної Німкині. Нехай бачать всі, цілий Петербург, як милостині просять діти благородного батька, що ціле життя служив вірою і правдою і, можна сказати, умер на службі. (Катерина Іванівна вже успіла вимаячити собі отсю фантазію і повірити її сліпо). — Нехай, нехай сей нікчемний ґенералик бачить. Та і глупа ти, Зоню: що-ж тепер їсти, скажи? Досить ми тебе нассали, не хочу більше! Ах, Родіоне Романовичу, се ви! — крикнула вона, побачивши Раскольнікова і кидаючись до него, — розтолкуйте ви, будьте ласкаві, сій дурненькій, що нічого розумнійшого зробити не можна! Адже катаринкарі заробляють, а нас зараз всі розріжнять, провідають, що ми бідна, благородна родина сиріт, доведених до нищети, і вже сей ґенералик місце стратить, побачите! Ми кождий день під вікна до него будемо ходити, а переїзджати-ме Государ, я клякну, сих всіх виставлю вперед і покажу на них: „Встався, батьку!” Він батько сиріт, він милосерний вставиться, побачите, а ґенералика того… Леню! tenez vous droite! (держися просто). Ти, Колю, зараз будеш знову танцювати. Чого ти квилиш? Знов квилить! Ну чого, чого ти боїшся, дурненький! Господи! Що мені з ними робити, Родіоне Романовичу! Колиб ви знали, які вони безтолкові! Ну, що з такими пічнеш!…
І вона, сама ледви не плачучи (що не перешкаджало її безнастанному, невгомонному і швидкому говоренню), показувала йому на шльохаючих дітей. Раскольніков попробу-
