дні!… От би нам співати! Ну, як же, як же… Ось я і забула… та нагадайте-ж, як же?
Вона була в незвичайнім зворушенню і силувалась припіднятися. Наконець страшним, хрипливим, надриваючимся голосом вона почала, викрикуючи і засапуючись на кождім слові, з видом якогось ростучого перестраху:
В полудневий жар!… в долині!… Дагестана…
З оловом у груди!…
Ваше превосходительство! — нараз заголосила вона роздираючим зойком і залившись сльозами. — Вставтеся за сиротами! Знаючи хліб-сіль покійного Семена Захарича!… Мож навіть сказати аристократичного!… Га! — здрігнулась вона знову, ще раз трохи опамятавшись і з якимсь переляком всіх оглядаючи, все-ж таки зараз пізнала Зоню. — Зоню, Зоню! — промовила вона лагідно і ласкаво мов би здивувавшись, що бачить її перед собою: — Зоню, любонько, і ти тут?
Її знову підвели.
— Доста!… пора!… Прощай нужденна!… Заїздили шкапу!… Надірвала-а-сь! — крикнула вона очайдушно і ненависно, і повалилась головою на подушку.
Вона знову забулась, але се посліднє забуття трівало не довго. Блідо-жовте, висохле лице її закинулось горілиць взад, рот отворився, ноги судорожно протягнулись. Вона глубоко-глубоко зітхнула і сконала.
Зоня упала на її труп, обняла її руками і так і завмерла, прилинувши головою до висохлої груди покійниці. Полечка припала до ніг матері і цілувала їх, заводячи голосно. Кольо і Леня ще не розуміли, що сталося, але предчуваючи щось вельми страшне, схопили одно другого обома руками за шию і уставившись одно в друге очима, нараз разом отворили роти і стали кричати. Обоє ще були в костюмах: він в чалмі, вона в єрмолці з струсячим пером.
І яким чином отся „похвальна грамота” найшлася відразу на постелі біля Катерини Іванівни? Вона лежала тут таки, коло подушки; Раскольніков бачив її.
Він підійшов до вікна. До него прискочив Лебезятніков.
— Умерла! — сказав Лебезятніков.
— Родіоне Романовичу, маю вам два потрібні словечка сказати, — підійшов Свидригайлов.
Лебезятніков зараз таки уступив місце і чемненько від-