і за яку би то не було ціну, як можна найскорше; сей також, здається, дожидає, щоби я сам до него прийшов.
І в ту хвилю така ненависть піднялась відразу в його усталім серці, що може бути він би міг убити кого небудь з сих двох: Свидригайлова або Порфіра. По крайній мірі він почув в душі, що коли не тепер, то згодом-перегодом він зможе се вчинити.
— Побачимо, побачимо, — повторяв він про себе.
Та тільки що він отворив двері до сіней, як ось зіткнувся з самим Порфіром. Той входив до него. Раскольніков остовпів на хвилину, але тільки на одну хвилину. Дивна річ, він не надмірно здивувався приходом Порфіра і майже його не налякався. Вік лиш дрігнув, однакож скоренько, таки зараз приготовився:
— Може розвязка! Але як се, він підійшов тихонько, немов кітка, і я нічого не чув? Невже-ж підслухував?
— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу, — сказав сміючись Порфір Петрович. — Давно вступити збирався, переходжу, думаю, — чого-ж не заглянути на кілька хвилин. Кудись зібрались? Не задержу. Не задержу. Тільки, бачите, одну папіроску, коли позволите…
— Та сідайте, Порфіре Петровичу, сідайте, — усаджував Раскольніков з таким на око задоволеним і приятельським видом, що справді сам би собі чудувався, колиб міг на себе поглянути.
Послідки, осад на дні вишкребтувались! Иноді так чоловік витерпить пів години смертного страху з розбійником, а як приложать йому ніж до горла оконечно, так тут навіть і страх мине. Він усівся простісенько перед Порфіром і не кліпнувши очима, глядів на него. Порфір скривив лице і почав закурювати папіроску.
— Ну, говори-ж, говори-ж, — так аж хотіло вискочити з серця Раскольнікова. — Ну, що-ж, що-ж, що-ж ти не говориш?
— Та ті папіроски! — заговорив наконець Порфір Петрович, скінчивши закурювати і відсапнувши, — нездорові, шкодять, а відвязатись годі! Кашляю, добродію, і душити почало. Я, бачите, трусливий, поїхав колись-тут до Б…на.
