Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/439

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

чу, голубчику! Ну як тут було не нахилитись на звісний бік? Зі сто кріликів ніколи не зложиться кінь, зі сто підозрінь ніколи не зіставиться доказу, як так одна анґлійська пословиця говорить, все-ж таки тільки тоді, коли брати річ на розум, а зі страстями, добродію, зі страстями попробуйте справитись, бо-ж і слідчий суддя чоловік, бачите.

— Нагадав тут я і вашу статейку в місячнику там, памятаєте, ще при перших ваших відвідинах в подрібности про неї, тямите, говорили. Я тоді став кепкувати, та се длятого, щоб вас на дальше визвати. Повтаряю, нетерпеливі і хорі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви смілі, завзяті, серіозні і… серцем жили, богато вже на серці перенесли, усе те я давно вже знав, пане. Мені всі ті чувства знакомі і статейку вашу я прочитав як знакому. В безсонні ночі і в розпуці вона задумувалась, з піднимаючимся і бючим серцем, з ентузіязмом подавленим. А небезпечний сей подавлений, гордий ентузіязм в молодіжи! Я тоді кепкував, а тепер вам скажу, що страх люблю загалом, то є яко любитель, сю першу молодечу, горячу пробу пера. Дим, туман, струна звучить в тумані. Стаття недорічна і фантастична, все-ж таки в ній проблискує така щирість, в ній гордість молодеча і непідкупна, в ній сміливість розпуки: вона мрачна стаття, правда, та се гарно. Статейку вашу я тоді прочитав, та і відложив, і… як відложив її тоді, то й подумав: „ну, з сим чоловіком так не перейде”. Ну, так, як же, скажіть тепер, після такого минувшого, не увлечися було тим, що наступило! Ах, Господи! Та хіба я говорю що небудь? Хіба я що небудь тепер тверджу? Я тоді тільки завважав. Чого тут, думаю? Тут нічого, і може бути в найвисшім степени нічого.

— Та і заганятися так мені, слідователеви, цілком навіть не прилично: у мене он Миколка в руках, і вже з фактами, — там як хочете а факти! І також свою психольоґію підводив; ним треба занятися; бо тут вже діло про смерть і життя. Длячого я вам тепер все те обясняю? А щоби ви знали і з вашим розумом і серцем не винували мене за моє злобне тодішнє поведення. Не злобно, пане, щиро говорю, хе-хе! Ви що думаєте: я до вас тоді не приходив перешукувати? Приходив, паночку, приходив, хе-хе, приходив, коли ви ось тут хорий на постелі лежали. Не офіціяльно і не в своїй особі, а приходив. До посліднього волоска у вас, в кватирі, усе було