того, що я сам, бачите, ще їдучи сюди, в ваґоні на вас таки числив, що ви мені також скажете дещо новісенького, і що від вас таки удасться мені дечим для себе похіснуватись! От які ми богачі!
— Чим таким для себе похіснуватись?
— Та що вам сказати? Хіба я знаю чим? Бачите, в якій дірі цілий час пересиджую і се мені любо, чи радше не те щоб любо, а так треба-ж де небудь сісти. Ну, от хоч отся бідна Катруся — бачили?… Ну, був би я приміром, хоч обжора, клюбовий ґастроном, а то що я можу їсти! (Він ткнув пальцем в кут, де на маленькім столику, на бляшаній тарілці, стояли останки поганенького біф-стика з бараболею). Та правда, чи обідали ви? Я перекусив і більше не хочу. Вина, приміром, цілком не пю. Кромі шампанського ніякого, та і шампанського, бачите, за цілий вечір одну лямпку випив — голова болить. Отсе я тепер, щоб покріпитись, велів подати, бо збираюся кудись там, і ви бачите мене в особливім розположенню духа. Я длятого перше укривався як школяр, бо думав, що ви мені перешкодите; однакож, здається (він виняв годинник), можу ще перебути з вами годину; тепер пів до пятої. Чи повірите, колиб бодай чим небудь занимався; ну, колиб був поміщиком, ну, батьком, ну, уланом, фотографом, журналістом… н-нічого, ніякої спеціяльности. Иноді аж скучно. Дійсно думав, що ви мені скажете що небудь нового.
— Та хто ви такі і чого ви сюди приїхали?
— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки при кінноті, опісля так, тут по Петербурзі волочився, відтак оженився з Мартою Петрівною і жив на селі. От моя біоґрафія!
— Ви, здається, грач?
— Ні, який я грач? Шулєр — не грач.
— А, ви були шулєром?
— Так, був і шулєром.
— Що-ж, вас били иноді?
— Бувало і таке. А що?
— Ну, адже визвати на поєдинок могли… Се-ж оживляє.
— Не перечу, але слухайте, я не майстер фільозофувати. Признаюсь вам, я сюди більше ради бабів приїхав.
