ніков, також встаючи; — хіба-ж для зужитого розпустника се не розкіш оповідати про подібні виправи, — в пору, коли мається на оці якийсь чудовищний замір в тім самім роді, — та ще при таких обставинах і такому чоловікови як я?… Хоч трохи розгріває.
— Ну, коли так, — навіть з деяким зачудуванням відповів Свидригайлов, приглядаючись Раскольнікову, — коли так, то ви і самі порядний цинік. Матеріял по крайній мірі містите в собі дуже спорий. Відчувати богато можете, богато… Ну, та ви і робити, очевидно, богато можете. Але доста. Дуже жалую, що з вами так мало переговорив, та ви від мене не втечете… От підождіть тільки…
Свидригайлов вийшов з гостинниці. Раскольніков пішов за ним. Свидригайлов був однакож не надто підхмелений; в голову тільки на хвилину вдарило і се уступало з кождою мінутою. Він був чимсь дуже занятимй, чимсь незвичайно важним, і хмурився. Якесь дожидання очевидячки ворушило його і непокоїло. З Раскольніковом в послідній хвилі він якось нараз змінився і з кождою мінутою ставав чим раз більше нечемним і насмішливим. Раскольніков все те завважав і також занепокоївся. Свидригайлов став йому вельми підозрілий; він рішився пійти за ним.
Зійшли на тротуар.
— Вам направо, а мені наліво, або може і на оборот, тільки — adieu mon plaisir, до милого побачення!
І він пішов на право в сторону Сінної.
Раскольніков пішов вслід за ним.
— Се що! — закричав Свидригайлов обертаючись. — Адже я, здається, сказав…
— Се значить те, що я від вас тепер не відступлю.
— Що-о-о?
Оба остановились і оба з мінуту гляділи оден на другого, якби міряючись.
— Із всіх ваших напів пяних оповідань, — різко відрізав Раскольніков, — я заключив на певне, що ви не тільки не залишили ваших підлих замислів на мою сестру, але навіть більше ніж коли небудь ними заняті. Мені відомо, що
