но! Та де се ви револьвер дістали? Вже чи не добродій Разумихін? Ба! Та револьвер ось мій! Старий знакомий! А я, бачите, його тоді так шукав!… Наші сільські лєкції стріляння, котрі я мав честь вам давати, не пропали таки дармо.
— Не твій револьвер, а Марти Петрівни, котру ти убив, нікчемнику! У тебе нічого не було свого в її домі. Я взяла його, як стала догадуватись, на що ти спосібний. Смій ступити хоч оден крок і клянусь, я убю тебе!
Дуня була майже непритомна від гніву. Револьвер вона держала на поготівлі.
— Ну, а брат? З цікавости питаю, — запитав Свидригайлов, все ще стоячи на місци.
— Доноси, коли хочеш! Ні з місця! Не сходи! Я вистрілю! Ти жінку отроїв, я знаю, чи сам вбивця!
— А ви твердо переконані, що я Марту Петрівну отроїв?
— Ти. Ти мені сам давав до порозуміння; ти мені говорив про отрую… я знаю, ти за нею їздив… у тебе була приготовлена… Се ти… Се нехибно ти… падлюко!
— Колиб навіть се була і правда, так задля тебе… все таки ти була би причиною.
— Брешеш! Я тебе ненавиділа завсігди, завсігди…
— Еге, Евдокіє Романівно! Видно забули, як в жарі пропаґанди вже склонювались і слабли… Я по очках бачив; памятаєте, вечером тоді, при місяці, бачите, коли соловій щебетав?
— Брешеш! (Бішеність заіскрилась в очах Дуні). Брешеш, клеветнику!
Брешу? Ну, нехай і брешу! Я брехав. Женщинам про такі річи згадувати не годиться. (Він усміхнувся). Знаю, що вистрілиш, звір хороший. Ну, і стріляй!
Дуня підняла револьвер і мертво бліда, з побілівшою, дрожачою нижньою губою, з палаючими як вогонь, великими чорними очима, гляділа на него, рішившись, приміряючись і дожидаючи першого руху з його сторони. Ніколи ще він не бачив її такою гарною. Вогонь, що палахнув з її очей в ту мінуту, коли вона піднимала револьвер, мов би осмалив його, і серце його з болю защеміло. Він ступив крок і стріл роздався. Куля мкнула по його волоссю і застрягла ззаду в стіну. Він пристанув і тихо засміявся:
— Укусила оса! Просто в голову міряє… що се? Кров!
Він виняв хусточку, щоб обтерти кров, котра тоненькою
