струєю стікала по його правім лиці; видно, куля лиш трошечки задерла шкіру черепа. Дуня опустила револьвер і гляділа на Свидригайлова не те що в страху, а в якімсь дикім зачудованню. Вона мов то сама вже не розуміла, що таке робила і що діялося!
— Ну, що-ж, хибили! Стріляйте ще раз, я жду, — тихо промовив Свидригайлов, все ще усміхаючись, лиш вже якось мрачно. — Так я вас встигну схопити, заки натягнете курок!
Дунечка дрігнула, швидко натягнула курок і знову підняла револьвер.
— Оставте мене! — промовила вона в розпуці. — Клянуся, я знову вистрілю… Я… убю!…
— Ну, що-ж… на три кроки і годі не убити. Ну, а не убєте… тоді… Очи його заіскрились і він ступив ще два кроки.
Дунечка вистрілила, капсля спалила!
— Заложили кепско. Нічого! У вас там ще найдеся капсля. Поправте, я підожду.
Він стояв перед нею на два кроки, ждав і глядів на неї з дикою рішучістю, з палаючим, страстним, важким поглядом. Дуня піймила, що він скорше умре, ніж пустить її. „І… і вже очевидно вона убє його тепер, на два кроки!…”
Втім вона відкинула револьвер.
— Кинула! — з зачудованням промовив Свидригайлов і глубоко відітхнув.
Щось якби відразу злетіло йому з серця, і може-бути не сама тільки вага смертного страху: та ледви чи і чув він його в отсю хвилю. Се було вибавлення від другого, більше прикрого і мрачного чувства, котрого він і сам не міг би докладно означити.
Він підійшов до Дуні і лагідно обняв її рукою за стан. Вона не противилась, тільки дрожачи як листочок гляділа на него благаючими очима. Він хотів щось сказати, та лиш губи його кривились, а виговорити він не міг.
— Пусти мене! — благаючо сказала Дуня.
Свидригайлов здрігнувсь: се „ти” було вже якось не так вимовлене, як давнійше.
— Так не любиш? — тихо запитав він.
Дуня заперечуючо похитала головою.
— І… не можеш?… Ніколи? — з розпукою прошептав він.
