чи сімома днями пропадала, глядячи на твоє одіння, на те, як ти живеш, що їш і в чім ходиш? А тепер бачу, що знову таки дурна була, бо захочеш, усе тепер собі відразу здобудеш, умом і таланом. Се ти очевидно поки що сам не хочеш тепер і о много важнійшими ділами занимаєшся.
— Дуні дома нема? Матусю.
— Нема, Родю. Дуже часто її дома не бачу, лишає мене саму. Дмитро Прокопович, спасибіг йому, заходить зі мною посидіти і заєдно про тебе говорить. Любить він тебе і поважає, мій друже. Та про сестру не говорю, щоб вона вже так надто була для мене неуважлива. Та я не жалуюсь. У неї свій характер, у мене свій, у неї свої тайни якісь завелися; ну, у мене тайн перед вами нема ніяких. Розуміється, я твердо переконана, що Дуня надто розумна, і крім того і мене і тебе любить… тільки вже не знаю, до чого все те заведе. От ти мене ущасливив тепер, Родю, що зайшов, а вона ось і забралась; прийде, я скажу: а без тебе брат був, а ти, панночко, де була ласкава час проводити? Ти мене, Родю, надто і не розпускай; можеш — зайди, а ні — дарма, і так підіжду. Адже я все таки буду знати, що ти мене любиш, з мене і того досить. Буду от твої статті читати, буду про тебе чути від всіх а ні, і сам зайдеш провідати; чого-ж мені більше треба? Та ось зайшов ти тепер, щоб утішити матір, адже я бачу…
Тут Пульхерія Александрівна нараз заплакала.
— Знову я! Не гляди на мене, дурну! Ах, Господи, та що-ж я сиджу, — скрикнула вона, зриваючись з місця, — адже кава є, а я тебе і не гощу! От, бачиш, старечий еґоізм що значить. Зараз, зараз!
— Матусю, оставте се, я зараз пійду. Я не для того прийшов. Будьте ласкаві, вислухайте мене.
Пульхерія Александрівна несміло підійшла до него.
— Матусю, що би не лучилось, що би ви про мене не почули, що би вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене завсігди так, як любите тепер? — запитав він відразу від повного серця, мов би не думаючи про свої слова і не важачи їх.
— Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про те можеш питати? Та хто про тебе мені що небудь скаже? Та я і не повірю нікому, хто би до мене не прийшов, попросту прожену.
— Я прийшов вас впевнити, що я вас завсігди любив і тепер рад, що ви самі, рад навіть, що Дунечки нема, — тяг-
