— Я на дощи вчера був, матусю… — почав було Раскольніков.
— Та ні бо, ні! — кинулась Пульхерія Александрівна, перебиваючи його. — Ти думав, я тебе так зараз і випитувати стану, після бабської давної привички; не жахайся. Адже я розумію, усе розумію тепер; я вже виучилась по тутешньому, і справді, сама бачу, що тут розумнійше. Я раз на завсігди порозуміла; де мені понимати твої гадки і заміри та жадати рахунку від тебе? У тебе може бути і Бог знає які діла і пляни в голові, або гадки там які-небудь родяться; так мені тебе штуркати під руку: про що, слухай, думаєш? Я от… Ах, Господи! Та що-ж се я товчуся туди і сюди, як підпалена… Я ось, Родю, твою статтю в журналі читаю вже третій раз, мені Дмитро Прокопович приніс. Так я ахнула, коли побачила; ось, дурна, бачиш, думаю про себе, ось він чим занимається, ось і розвязка питання. Учені завсігди такі. У него бути може нові думки в голові в отсю хвилю; він їх обдумує, а я його мучу і непокою. Читаю, друже мій, і очевидно не одного не розумію; та воно Богом і правдою так і повинно бути, куди мені?
— Покажіть-но, матусю.
Раскольніков взяв ґазетку і назирцем глянув на свою статтю. Як не противорічило те його положенню, все-ж таки він почув те дивне і заманчиво-солодке чувство, яке дізнає автор, що перший раз бачить себе напечатаним, а до того ще і в двайцять третім році життя. Се тревало одну хвилину. Прочитавши кілька стрічок, він насупився і страшний біль стиснув його серце. Вся його душевна боротьба послідних місяців нагадалась йому духом. З відразою і досадою відкинув він статтю на стіл.
— Та тільки, Родю, яка я не глупа, а все таки я можу судити, що ти дуже скоренько будеш одним з перших людей, коли не найпершим, в нашім ученім світі. І сміли вони про тебе думати, що ти помішався! Ха-ха-ха! Ти не знаєш, — адже вони се думали! Ах, низькі червяки, та де їм розуміти, що таке ум? І аж Дунечка, Дунечка також трохи не повірила, — от воно як! Покійник батько твій двічи посилав в журнали, — зразу стихи (у мене і зошит захований, я тобі коли-небудь покажу), а потім вже і цілу повість (я сама випросила, щоб він дав мені переписати), і вже як ми молились обоє, щоби приняли, — не приняли! Я, Родю, перед шістьма
