— Цуєте, ті зарти тутецки не на місци!
— Та чому-ж би не на місци?
— А тому, сцо тут не на місци.
— Ну, серденько, се все одно. Місце гарне; коли тебе стануть питати, так і кажи, що поїхав, мовляв, до Америки.
Він приложив револьвер до своєї правої скрани.
— Слухайте, тутецки не моз, тутецки не місце! — здрігнувся Ахиллєс, розширяючи чим раз більше і більше очі і рот.
Свидригайлов спустив курок…
В той самий день, тільки вже вечером, в годині семій, Раскольніков підходив до кватири своєї матері і сестри, — до тої самої кватири в домі Бакалієва, де примістив її Разумихін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольніков підходив, заєдно ще запиняючи кроки і начеб хитаючись, увійти чи ні? Але він не вернувся би ні за що; його рішення було оконечне.
— Адже вони ще нічого і не знають, — думав він, — а мене вже привикли уважати за чудака…
Одіння його було препогане: усе заболочене, перемокле через цілу ніч від дощу, подерте, знищене. Лице його було майже неподібне до себе від утоми, від фізичного знеможення і трохи не цілу добу тріваючої боротьби з самим собою. Цілу отсю ніч провів він на самоті, Бог знає де. Тільки по крайній мірі він рішився.
Він заковтав до дверей; йому отворила мати. Дунечки дома не було. Навіть і служниця в отсю хвилю кудись вийшла. Пульхерія Александрівна зразу оніміла від радісного зачудування; відтак схопила його за руку і потягнула в кімнату.
— Ну, от і ти! — почала вона, запиняючись від радости. — Не сердься на мене, Родю, що я тебе так глупо приймаю, з сльозами: се я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, се я радуюсь, а вже у мене дурна привичка така: сльози течуть. Се у мене від смерти твого батька, від безнастанного плачу. Сідай, голубчику, утомився мабуть, бачу. Ах, як ти замаргався.
