Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/502

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вже ждала його. Він станув на порозі. Вона зірвалась з дивана в переляку і випростувалась перед ним. Її погляд, неподвижно спрямований в него, виражав розпуку і невгомонний жаль. І по однім отсім погляді він вже порозумів, що її все звісне.

— Що-ж, мені входити до тебе, чи відійти? — запитав він недовірчиво.

— Я цілий день сиділа у Зофії Семенівни; ми ждали тебе обі. Ми думали, що ти конечно сюди зайдеш.

Раскольніков увійшов в кімнату і в обезсиленню сів на крісло.

Він недовірчиво кинув на неї очима.

— Де-ж ти був цілу ніч?

— Не памятаю добре; бачиш, сестричко, я оконечно хотів рішитись і чимало находився коло Неви; се я памятаю. Я хотів там і покінчити, тільки… я не рішився… — прошептав він, знову недовірчиво споглядаючи на Дуню.

— Слава Богу! А як ми бойлись якраз того, я і Зофія Семенівна! Значить отже, ти в життя ще віриш, слава Богу, слава Богу!

Раскольніков гірко усміхнувся.

— Я не вірив, а перед хвилею разом з матусею, обнявшись, плакали; я невіра, а її просив за мене молитись. Се Бог знає, як воно чиниться, Дунечко, я нічого з того не розумію.

— Ти у матері був? Ти їй сказав? — в трівозі запитала Дуня. — Невже-ж ти рішився сказати?

— Ні, не сказав… словами; тільки вона богато догадалась. Вона чула в ночі, як ти маячила. Я переконаний, що вона вже половину знає. Я може бути не гаразд вчинив, що заходив. Вже і не знаю, чого я заходив, бачиш. Я низький чоловік, Дуню.

— Низький чоловік, а на страдання готов іти! Адже ти йдеш таки?

— Іду. Зараз. Та щоб уйти сего сорому, я і хотів утопитись, Дунечко, тільки подумав, вже стоячи над водою, що коли я мав себе доси за сильного чоловіка, то нехай же я і сорому тепер не боюся, — сказав він, забігаючи наперед. — Се гордість, Дуню?

— Гордість, Родю.

Неначеб вогонь блиснув в його погаслих очах; йому аж любо стало, що він ще гордий.