— А ти не думаєш, сестричко, що я попросту налякався води? — запитав він, з викривленою усмішкою заглядаючи в її лице.
— О, Родю, доста! — гірко сказала Дуня.
Минути дві тягнулась мовчанка. Він сидів понурившись, і глядів в землю; Дунечка стояла на другім кінци стола і з мукою гляділа на нього. Нараз він встав:
— Пізно, пора. Я зараз йду видати себе. Тільки я не знаю, длячого я йду видавати себе.
Рясні сльози текли з її очей.
— Ти плачеш, сеструню, а можеш ти протягнути мені руку?
— І ти сумніваєшся про те?
Вона сильно обняла його.
— Або-ж ти, ідучи на страдання, не змиваєш вже половину своєї вини? — сказала вона, стискаючи його в обіймах і цілуючи його.
— Вини? Якої вини? — закричав він нараз в якійсь нагальній лютости. — Те, що я убив мерзенну, шкідливу гниду, старуху-лихварку, нікому непотрібну, котру убити сорок гріхів простять, котра з бідних кров висисала, або-ж се вина? Не думаю я про неї і змивати її не думаю. І яким правом сміють мені всі із всіх боків дорікати в очі: „проступок, злочиньство, вина?” Що лиш тепер бачу ясно всю низькість моєї малодушности, тепер, коли вже рішився іти на сю непотрібну ганьбу! Попросту, задля низькости і нездарства свого рішаюся, та хіба ще задля вигоди, як радив мені… сей… Порфір!
— Брате, брате, що ти таке говориш? Адже-ж ти кров пролив! — в розпуці закричала Дуня.
— Котру всі проливають, — підхопив він, трохи не в божевільнім гніві, — котра ллється і завсігди лилась на світі як водоспад, котру проливають як шампанське і за котру вінчають в Капітолії і називають опісля добродієм людськости; та ти подивись тільки уважнійше і приглянься! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл замісць одної сеї недорічности, навіть не недорічности, а попросту бездумности, бо ціла тая думка була далеко не так дурна, як тепер вона здається, скоро раз не удалася; що неудасться, завсігди здається дурне! Сим бездумством я хотів тільки поставити себе в независиме положення, перший крок
