Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/504

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

зробити, добути средства, і опісля все би загладилось незмірним в порівнанню хісном… Тільки я, я і першого кроку не видержав, бо я — дурень! От в чім вся моя вина! А все таки вашими очима не буду дивитися: колиб мені удалося, то мене би увінчали… а тепер до діри!

— Адже се не те, цілком не те! Брате, що ти таке говориш!

— А! не та форма, не так естетично гарна форма! Ну, я рішучо не розумію: длячого валити в людей бомбами, правильною осадою, мало би бути чеснійшою, гарнійшою формою? Боязнь естетики є першою признакою немочі… Ніколи, ніколи яснійше не відчував я того, як тепер, і більш ніж коли небудь не розумію моєї вини! Ніколи, ніколи не був я твердше переконаний як тепер!…

Аж румянець вдарив в його бліде, утомлене лице. Але вимовляючи послідний виклик, він ненадійно стрітився поглядом з очима Дуні і стільки, стільки муки за себе вичитав він в тім погляді, що мимохіть опамятався. Він почув, що все таки зробив нещасними сі дві бідні женщини. Адже таки він причиною…

— Дуню, серденько! Коли я провинився, прости мене, (хоч мене і годі простити, коли я справді провинився). Пращай! Не будемо спорити! Пора, годі довше зволікати. Не ходи за мною, благаю тебе, мені ще треба зайти… А іди тепер і зараз сядь коло матері. Благаю тебе о те! Се послідня, найбільша моя просьба до тебе. Не відходи від неї весь час; я оставив її в трівозі, котру вона тяжко щоби перенесла: вона або умре або зійде з розуму. Будь отже з нею, Разумихін буде при вас; я йому говорив… Не плач наді мною: я постараюсь бути і мужним і чесним ціле життя, хоч я і вбивця. Може бути ти учуєш ще колись моє імя. Я не зроблю вам другої ганьби, побачиш; я ще докажу… Тепер поки що: до побачення! — поспішив він закінчити, знову завважавши якийсь дивний вираз в очах Дуні при послідних словах і обітницях його. — Що-ж ти так плачеш? Не плач, не плач, адже не на віки розстаємось!… Ах, правда! Погоди, забув!…

Він підійшов до стола, взяв одну грубу, запорошену книжку, отворив її і виняв захований між картками маленький портретик, акварелею, на слоневій кости. Се був портрет господининої доньки, його бувшої зарученої, що умерла в