дий панок був, нічого казати, легкий до відгадання, оставалась дівчина. Він нагнувся над нею, щоб ліпше оглянути, і сердечне співчуття виразилось на його обличу.
— Ах, жаль воно якось! — сказав він хитаючи головою, — цілком ще дитина. Ошукали, се певне. Послухайте, панночко, — почав він кликати її, — де зволите жити?
Дівчина отворила утомлені і посоловілі очи, тупо подивилась на питаючих і відмахнулась рукою.
— Послухайте, — сказав Раскольніков, — ось (він пошукав в кишені і витягнув двайцять копійок) ось візьміть візника і звеліть йому завезти її домів. Лиш би адресу нам конечно дістати!
— Панунцю, а, панунцю! — почав знов поліцейний, взявши гроші, — я зараз візника вам дістану і сам вас завезу. Куди прикажете? а? Де зволите бувати?
— Ішла!… пристають!… — пробурмотіла дівчинка і знов відмахнулась рукою.
— Ах, ах, як негарно! Ах, сором то для дівчини, сором та ще який! — Він знов похитав головою, повстиджуючи, жалуючи і гніваючись. — Ось тобі задача! — звернувся він до Раскольнікова і рівночасно одним назирцем оглянув його знову від ніг до голови. Дивним, бездогаду, і він йому здавався; в таких лахах, а сам гроші видає.
— Чи ви далеко за нею ішли? — запитав він його.
— Кажу вам, поперед мене ішла, заточувалась, ось тут на бульварі. Коли до лавочки дійшла, так і повалилась.
— Ах, який то сором завівся тепер на світі, Господи! Таке дрібненьке, а вже пяне! Одурили, от воно як! ось і одіння на ній розірване… Ах, яка розпуста тепер завелася!… А здається, з благородних буде, з бідних якихсь… Тепер богато таких пропало. З виду якась ніжненька, цілком мов панночка, — і він знов нагнувся над нею.
Може і у него росли такі самі дочки — „цілком мов панночки і з ніжненьких”, з видом добре вихованих, і з всяким, перенятим вже послідуванням моді…
— Головне, — побивався Раскольніков, — онтому падлюці щоб її не дати! Ну що-ж він ще над нею посмішкує?! Мов на долони видно, чого йому хочеться; ох! драбуга, не відходить!
Раскольніков говорив голосно і вказував на него просто рукою. Той почув і хотів вже знову розсердитись, але роз-
