злости губами.
— Що се значить? — строго запитав панич, насупивши брови і звисока здивувавшись.
— Забирайтесь з дороги, ось що!
— Як ти смієш, каналіє!…
І він підняв тростинку. Раскольніков кинувся на него з кулаками, не роздумавши навіть над тим, що заживний панок міг справитись і з двома такими як він. Але в отсю хвилю хтось ціпко схопив його з заду, — межи ними став поліцейний.
— Спокій, панове! залишіть бійку на публичних місцях. Вам чого треба? Хто ви такий? — строго звернувся він до Раскольнікова, придивившись його лахам.
Раскольніков поглянув на него уважно. Се було браве салдатське лице з сивими вусисками і заличками і з розумним поглядом.
— Вас, бачите, мені і треба, — крикнув він, хапаючи його за руку. — Я колишній студент, Раскольніков… се і вам можна довідатись, — звернувся він до панка; — а ви ходіть сюди, я вам щось покажу…
І вхопивши поліцейника за руку, він потягнув його до лавочки.
— Ось, дивіться, цілком пяна, що-лиш ішла бульваром: хто її знає з яких, а не виглядає, щоб по ремеслу. Здається, денебудь напоїли і обманули… у першій раз… розумієте? та так і пустили на вулицю. Погляньте як подерте одіння, придивіться як воно надіте: очевидно її одягали, а не сама вона одягалась, тай одягли, бач, не вмілі руки, мужеські. Се видно. А ось тепер глядіть сюди: отсей франт, з котрим я що лиш битися хотів, мені незнакомий, перший раз бачу; але він її також зазрів дорогою перед хвилинкою, пяну, себе не памятаючу, і йому страх тепер хочеться підійти і переловити її, — адже вона в такім стані, — завезти куди-небудь… І се вже напевне так; вже повірте, що я не помиляюсь. Я сам бачив, як він за нею споглядав і слідив, тілько я йому перебив і він тепер лиш жде, коли я відійду. Ось він тепер відійшов трошечки, стоїть і щось робить, мов би папіроску скручував… Як би нам йому не дати? Як би нам її домів відправити, — подумайте-но!
Поліцейний в млі ока усе поняв і порозумів. Повнови-
