— Най Бог тебе має в своїй опіці! — почувся плаксивий голос убогої.
Він вийшов на Сінну. Йому немило, дуже немило було стрічатись з народом, все-ж таки він ішов як-раз туди, де видно було як найбільше народу. Він дав би усе на світі, щоб остатись самому; та тільки він сам відчував, що ні одної мінути не годен перебути сам. В товпі дурачився оден пяниця: йому заєдно хотілось танцювати, але він заєдно падав. Його обступили. Раскольніков протиснувся крізь товпу, кілька мінут глядів на пяного і нараз коротко зареготався. Через мінуту він вже забув про него, навіть не бачив його, хоч і глядів на него. Він відійшов наконець, аж і не памятаючи, де він находиться; тільки коли дійшов до середини площі, з ним відразу зробилось щось особливше, одно чувство заволоділо ним напрасно, захопило його цілого — з тілом і душею.
Він відразу пригадав слова Зоні: „Іди на перехрестя, поклонись народови, поцілуй землю, бо ти і перед нею согрішив, і скажи цілому світови вголос: „я убійця!” Він цілий задрожав, пригадавши се. І до тої степени вже задавила його бездонна журба і трівога цілого сего часу, а особливо послідних днів, що він так і вскочив в можність сего цілющого, нового, повного чувства. Якимсь аж припадком воно до него нараз підступило: загорілось в душі одною іскрою і відразу, як вогонь, огорнуло цілого. Все разом в нім розмягчилось і близнули сльози. Як стояв, так і упав він на землю…
Він клякнув посеред площади, нахилився до землі і поцілував сю грязну землю з роскішю і щастям, він встав і поклонився другий раз.
— Але-ж то нажльопався! — завважав недалеко него оден парубок.
Озвався сміх.
— Се він в Єрусалим іде, бра' з дітьми, з родиною пращається, цілому мирови кланяється, столичний город Санктпетербург і його ґрунт цілує, — додав якийсь пяненький міщанин.
— Хлопчисько ще молодий! — докинув третий.
— З благородних! — завважав хтось там солідним голосом.
— Нині їх не пізнаєш, хто благородний, а хто ні.
Всі ті виклики і розмови здержали Раскольнікова і
