слова: „я убив”, що може бути готовились злетіти у него з язика, завмерли в нім. Але він спокійно виніс всі ті крики і не оглядаючись, пішов просто через переулок в напрямі до контори. Одна поява мелькнула перед ним дорогою, тільки він не здивувався її; він вже предчував, що так і повинно було бути. В той час, коли він на Сінній поклонився до землі другий раз, звернувшись наліво, на пятьдесять кроків від себе, він побачив Зоню.
Вона укривалась перед ним за одним з деревляних бараків, що стояли на площаді, значить отже вона товаришила цілому його сумному походови! Раскольніков відчув і зрозумів в отсю хвилю, раз на завсігди, що Зоня тепер з ним на віки, і пійде за ним хоч на край світа, куди би його не кинула доля. Ціле серце його перевернулось… тільки, — от він вже і дійшов до рокового місця…
Він доволі сміло увійшов на подвіря. Треба було вийти на третій поверх.
— Поки що ще вийду, — подумав він.
Загалом йому здавалось, що до рішучої хвилі ще далеко, ще богато часу остається, про не одно ще можна передумати.
Знову те саме нехарство, ті самі шкаралупи на стрімких сходах, знову двері мешкань отворені наостіж, знову ті самі кухні, з котрих несе сопух і чад. Раскольніков з тої пори тут не був. Ноги його терпли і угиналися, все-ж таки ішли. Він задержався на хвилинку, щоб просапнути, щоб оправитись, щоб ввійти чоловіком.
— Та длячого? Пощо? — подумав він нараз, застановившись над тим, що робить. — Коли вже треба випити сю чашу, то чи не все вже тепер одно? Чим поганійше, тим ліпше.
В уяві його мелькнула в отсю хвилинку постать Ілії Петровича Пороха.
— Чи в самім ділі конче до него? А не можна би до кого другого? Може би до Никодима Томича? Або може вернутись зараз і піти до самого надзирателя на кватиру? По крайній мірі відбудеться по домашньому… Ні, ні! До Пороха, до Пороха! Пити, так пити все разом…
Похолоднівши і ледви себе памятаючи, отворив він двері контори. На сей раз в ній було дуже мало народу, стояв якийсь двірник і ще якийсь простий чоловік. Сторож і не
