вати в собі повинен… Ви от зволили заговорити про Заметова. Заметов, він наробив поганого скандалу на француський лад в неприличнім місци при чарці шампанського чи там донського, — от що таке ваш Заметов! А я може бути, так сказати, згорів від преданости і високих чувств, і зверх того маю значіння, чин, занимаю місце. Жонатий і діти маю. Виповняю обовязок горожанина і чоловіка, а він хто, позвольте запитати? Звертаюсь до вас як до чоловіка, ублагородненого образованням. От ще тих акушерок незмірно богато намножується.
Раскольніков підняв питаючо брови. Слова Ілії Петровича, котрий очевидно недавно встав зза стола, гомоніли і сипались перед ним більшою частю як пусті звуки. Однакож часть їх він таки все розумів; він глядів питаючо і не знав чим се все скінчиться.
— Я говорю про отсі стрижені дівки, — тягнув дальше говіркий Ілія Петрович, — я прозвав їх сам від себе акушерками і находжу, що прізвище цілком відповідне. Хе! хе! Лізуть в академію, учаться анатомії: ну, скажіть, я ось заслабну, ну, чи закличу я дівчину, щоб мене лічила? Хе! хе!
Ілія Петрович хохотався, вельми вдоволений своїми дотепами.
— Воно бути може жажда до просвіти непомірна; тільки, думаю, просвітився і досить того. Нащо-ж надуживати? Нащо обиджати благородні особи, як робить непотріб Заметов? Нащо він мене обидив, я вас запитаю?… От ще скільки тих самогубств намножилось, — так сего ви і представити собі не можете. Усе те протратить послідні гроші і вбиває самого себе. Дівчатка, мальці, старухи… ось ще нині рано дали нам знати про якогось там панка, що недавно приїхав сюди. Нілю Павловичу, а Нілю Павловичу! Як його, панка того, про котрого перше повідомляли, що, мабуть на Петербурській, застрілився?
— Свидригайлов, — вяло і безучастно відповів хтось там з другої кімнати.
Раскольніков дрігнув.
— Свидригайлов! Свидригайлов застрілився! — скрикнув він.
— Як! ви знаєте Свидригайлова?
— Так… знаю… Він недавно приїхав…
— Ну так, недавно приїхав, жінку стратив, чоловік най-
