гіршого поведення, і ось застрілився, та так скандально, що представити собі годі… Лишив в своїй записній книжці кілька слів, що він умирає в здоровім розсудку і просить нікого не обвиняти в його вбивстві. Сей гроші, кажуть, мав. А ви як зволите знати?
— Я… знакомий… моя сестра була у них ґувернанткою…
— Ба, ба, ба… та ви нам, значить, можете про него докладне здати справоздання. А ви і не підозрівали?
— Я вчера його бачив… він… пив вино… я нічого не знав.
Раскольніков чувся, якби на него щось упало і його придавило.
— Ви знов начеб поблідли. У нас тут такий тяжкий воздух…
— Та, мені пора, пане, — воркнув Раскольніков, — звиніть, занепокоїв…
— О, що говорите, скільки хочете! Приємність зробили, і я рад…
Ілія Петрович аж руку простягнув.
— Я хотів тільки… я до Заметова…
— Розумію, розумію, і зробили приємність.
— Я… дуже рад… до побачення, пане… — усміхався Раскольніков.
Він вийшов; він заточувався. Голова його крутилась. Він не чув, чи стоїть на ногах. Він почав сходити в долину сходами, опираючись правою рукою о стіну. Він памятав тільки, що якийсь двірник, з книжкою в руці, потрутив його, ідучи на стрічу йому в контору; що якесь щеня, скавулячи, дзявкало десь там на долішнім поверсі і що якась женщина кинула в отсе щеня тріскою і закричала.
Він зійшов в низ і вийшов на подвіря. Тут на подвірю, недалеко від виходу, стояла бліда, ціла задеревіла Зоня і дико, дико на него глянула. Він остановився перед нею. Щось хоробливе і змучене виразилось в лиці її, щось очайдушне. Вона сплеснула руками. Викривлена, чудовищна, усмішка видалась на його губах. Він постояв, усміхнувся і повернув нагору, знову в контору.
Ілія Петрович усівся і порався в якихсь-там паперах. Перед ним стояв той самий мужик, що передше потрутив Раскольнікова, ідучи горі сходами.
