чутно і сіла поуз него. Було ще дуже рано; поранній холодок ще не змягчився. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Лице її ще носило признаки хороби, помарніло, поблідло, осунулось. Вона ввічливо і радісно усміхнулась до него, все-ж таки після звичаю несміло наставила йому свою руку.
Вона завсігди подавала йому свою руку несміло, іноді навіть не подавала зовсім, начеб боялась, що він відтрутить її. Він завсігди мов би з відразою брав її руку, завсігди якось начеб з досадою витав її, иноді упірно мовчав за весь час її відвідин. Бувало, що він аж починав дрожати при ній, і вона відходила в несказаній журбі. Однакож тепер їх руки не розлучались; він живо і бистро поглянув на неї, нічого не промовив і опустив свої очи на землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Пильнуючий вояк на ту пору відвернувся.
Як се сталося, він і сам не знав, тільки відразу щось начеб підхопило його і начеб кинуло до її ніг. Він плакав і обнимав її коліна. В першу хвилю вона дуже затрівожилась, ціле її лице задеревіло. Вона зірвалась з місця і задрожавши гляділа на него. Але таки зараз в ту саму хвилю вона всьо зрозуміла. В очах її засвітилось безконечне щастя; вона порозуміла і для неї вже не було сумніву, що він любить, безконечно любить її і що настала таки наконець тая хвиля.
Вони хотіли було говорити, та не могли. Сльози стояли в їх очах. Вони обоє були бліді і помарнілі; однакож в отсих схорілих і блідих лицях вже сіяла зоря обновленої будуччини, повного воскресення до нового життя. Їх воскресила любов, серце одного містило безконечні жерела життя для серця другого.
Вони постановили ждати і терпіти. Їм оставалось ще сім літ: а до тої пори кілько страшної муки і кілько безконечного щастя! Але він воскрес і він знав се, чув вповні цілим відновленим єством своїм, а вона — адже вона і жила тільки одним його життям!
Вечером того самого дня, коли вже заперли касарні, Раскольніков лежав на лежанці і думав про неї. В той день йому навіть здавалось, що начеб всі каторжники, бувші його вороги, вже гляділи на него инакше. Він навіть сам заговорював до них і йому відповідали чемно. Він нагадав тепер се, адже так і повинно було бути: хіба не повинно тепер все змінитись?
