так безпощадно, так немилосерно бють мужики батогами, часто навіть по самій морді і по очах, а йому так гірко, так гірко на се дивитися, що він ледви не плаче, а матуся завсігди бувало відводить його від вікна.
Аж ось нараз повстає великий гамір: з коршми виходять з криками, з піснями, з балалайками, пяні-пянісенькі, великі такі мужики в червоних і синих сорочках, з армяками на опашки. „Сідайте, всі сідайте!” — кричить оден ще молодий мужик, з грубою такою шиєю і з мясистим, червоним як морква лицем, — всіх повезу, сідайте! Однак таки зараз роздається сміх і вигуки:
— Така шкапина та повезе!
— Та ти, Миколко, чи не з розуму зійшов? Таку шкапину до такого воза запряг.
— Адже сій гнідій, їй Богу, літ двайцять вже буде, братчики!
— Сідайте, всіх повезу! — знову кричить Миколка, скаче перший на віз, бере поводи і стає на переді, високій як ялиця. — Гнідий давно, на св. Матвія пійшов, — кричить він з воза, — а шкапище отсе, братчики, тільки мене дразнить, так би, єй Богу, її і убив, даром хліб їсть. Кажу сідайте! в чвал пущу! чвалом побіжить!
І він бере в руки батіг, з роскошею готовлячить бити гніду.
— Та сідайте, чом ні! — хохочуть в товпі. — Чуєте, в чвал побіжить.
— Вона в чвал вже певно з десять літ не бігала.
— Побіжить!
— Не лінуйтесь, братчики, бери кождий дручки, готуйтесь!
— Ну-же! валяй її!
Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і дотепами. Налізло хлопів шість, і ще мож посадити. Беруть з собою одну бабу, грубу і румяну. Вона в червоній плахті, в високім очіпку, так званій кичці, вишиваній склянними пацьорками, на ногах шкіряні ходаки, розкусує оріхи і усміхається. Кругом в товпі також сміються, та і правда, як не сміятись: така ледаща шкапина та такий тягар чвалом везти буде!
Два хлописька на возі таки зараз беруть по батогови, щоб помагати Миколці. Чути: „ну!”, шкапина рветься із всеї сили, та не тільки чвалом, але навіть і ходою ледви-не-ледви
