може справитись, лиш дробить ногами, сопить і присідає від ударів трох батогів, що сиплються на неї мов горох.
Сміх на возі і в товпі подвоюєсь, але Миколка лютиться і в гніві валить чим раз дужчими і частійшими ударами по шкапині, мов би справді і думав, що вона в силі побігти в чвал.
— Пустіть і мене бра', — кричить оден розлакомлений парубок із товпи.
— Сідай! всі сідайте! — реве Миколка, — всіх повезе. Зарубаю! — і шкварить, шкварить, і вже не знає, чим і бити від заїлости.
— Таточку, таточку, — кричить він до батька, — таточку, що вони роблять? Таточку, бідну кобилчину бють!
— Ходімо! ходімо! — говорить батько, — пяні, шаліють, дурні; ходім, не дивись! — і хоче потягнути його, та він виривається з його рук і, не памятаючи себе, біжить до коняки.
Але вже з бідною кониною лихо. Вона задихується, стає, знов сіпаєсь, ледви не паде.
— Валяй на смерть! — кричить Миколка, — на те пішло. Забю!
— Та що, чи на тобі хресту нема, шалений! — кричить оден старик з товпи.
— Чи бачив хто, щоб така конина такий тягар везла, — додає другий.
— Замучите! — кричить третий.
— Мовчи! Моє добро! Що хочу, то і роблю. Сідай радше! Усі сідайте! Хочу, щоби конче в чвал пішла!…
Нараз сміх озвався громом і покриває все: шкапина не винесла безчисленних ударів і в обезсиленню почала лягати. Навіть старик не видержав і усміхнувся. І справді: така ледаща конина, та ще лягає!
Два парубки з товпи добувають ще по батогови і біжать до шкапини бити її з боків. Кождий біжить із свого боку.
— По морді її, по очах чеши, по очах! — кричить Миколка.
— Пісню, братчики! — голосить хтось з воза, і всі на возі підхапують, роздається розгульна пісня, гомонить бубон, в приспівах свист. Баба розкусує орішки і усміхається.
… Він біжить до шкапини, він забігає з переду, він
