— Знову спить! — скрикнула Настка, — та ти хорий, чи що?
Він нічого не відповідав.
— Чаю, бач, хочеш?
— Опісля, — промовив він насилу, замикаючи знов очи і обертаючись до стіни. Настка постояла над ним.
— І мабуть таки справді хорий, — сказала вона, обернулась і вийшла.
Вона прийшла ще раз в другій годині з зупою. Він лежав як передше. Чай стояв нетиканий. Настка аж обидилась і з гнівом стала штуркати його.
— Чого киснеш! — крикнула вона, з відразою дивлячись на него.
Він піднявся і сів, але нічого не сказав її, тільки дивився в землю.
— Хорий, чи ні? — запитала Настка і знов не дістала відповіди. — Ти би хоч на вулицю вийшов, — сказала вона помовчавши; — тебе хоч би вітром обдуло. Їсти-же будеш, чи ні?
— Опісля, — слабо промовив він, — іди! — і махнув рукою.
Вона постояла ще трошки, з жалем погляділа на него і вийшла.
Через кілька мінут він отворив очи і довго дивився на чай і на зупу. Відтак взяв хліб, взяв ложку і почав їсти.
Він зїв небогато, без смаку, ложки три-чотири, начеб машинально. Голова боліла менше. Пообідавши, простягнувся він знову на диван, та заснути вже не міг, а лежав не рушаючись, ниць, уткнувши лице в подушку. Йому раз-враз мерехтіли якісь такі дивні привиди; здавалось йому, що він десь в Африці, в Єгипті, в якійсь оазі. Каравана спочиває, лагідно лежать верблюди, довкола пальми ростуть цілим кругом; всі обідають. Він же заєдно пє воду просто з потічка, котрий ось тут при його боці тече і дзюрчить. І холодно так, і чудово-чудово, така синява вода, холодна, біжить по ріжнобарвних камінчиках і по такім чистім, з золотими проблесками, піску…
Нараз він виразно почув, що бє годинник. Він здрігнувся, прочуняв, підняв голову, подивився в вікно, застановився над тим, котра година, і відразу підскочив, цілковито проснувшись, мов би його хто зірвав з дивану. На пальцях
