вязок, совість”, — я нічого не хочу говорити проти обовязку і совісти, — але-ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще завдам одно питання: Слухай!
— Ні, ні, ти чекай; я тобі поставлю питання. Слухай!
— Ну!
— Ось ти тепер говориш і доказуєш, а скажи ти мені: убєш ти сам старуху, чи ні?
— Розуміється, ні! Я лиш говорю те, що справедливе… Але не о мене тут ходить…
— А по мойому, коли ти сам не рішаєшся, так нема тут і ніякої справедливости! Ану, ще партію!
Раскольніков був в незвичайнім зворушенню. Нічого і казати, все те були самі найзвичайнійші і найчастійші, нераз вже слухані ним, в инших тільки формах і на другі теми, молодечі розговори і думки. Але длячого якраз тепер прийшлося йому слухати іменно таку розмову і такі думки, коли у власній його голові тільки що зародились… якраз такі самі думки? І длячого іменно тепер, скоро тільки він виніс зародок своєї думки від старухи, зараз і попадає він на розмову про старуху?… Дивним завсігди здавався йому сей збіг обставин. Отся нікчемна розмова в гостинниці мала надзвичайний вплив на него при дальшім розвою діла: немов би дійсно було тут якесь призначення, вказівка…
|
|
|
|
|
|
Вернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину пересидів нерухомий. Тимчасом стемніло; свічки в него не було, та і в голову не приходило йому світити. Він ніколи не міг пригадати собі: чи думав він про що небудь за весь той час? Наконець він почув свою давню лихорадку, млости, і з роскошею догадався, що на дивані можна і лягти. Скоро тяжкий, оловяний сон наляг на него, начеб його придавив.
Він спав незвичайно довго і без снів. Настка, що увійшла до него в десятій годині на другий день рано, насилу його добудилась. Вона принесла йому чаю і хліба. Чай був знову надпитий і знов в її власнім чайнику.
— Ох, як він спить! — скрикнула вона з гнівом, — і раз-враз тільки спить!
Він насилу піднявся. Голова його боліла; він встав на ноги, повернувся в своїм закамарку і упав назад на диван.
